Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

роздумів власну покручену історію, масову голодну смерть своїх предків. Нехай він уявить неушкоджений камінь.

Показ змонтували десятки зо два років тому, і він усе ще працює, завжди працює, той самий камінь, і я відвідував його тричі за останні роки, завжди єдиний свідок, за винятком наглядача, охоронця, жінки передпенсійного віку, яка сиділа в дальньому кінці галереї в чорному капелюсі «навахо» з пером у стрічці.

Стак сказав: «Зазвичай я кидав каміння в загорожі. Більше нікуди було його кидати, хіба що в людей, але в людей я мав припинити кидати, бо вони б затримали й годували добривом двічі на день».

Пожвавлення в голосі, самовтіха чотирнадцятирічного, і хто б звинувачував. Ми дуже добре ладнали, він і я. Можливо, то був броколі. Його мати сіла поруч нього, нічого не кажучи й нікуди не дивлячись, слухаючи нас, так, сторожко, не знаючи, що б іще хлопець міг далі сказати.

Я наполіг на тому, що сплачу за їжу, й Емма поступилася, приймаючи мою роль командира роти. Галерея займала весь третій поверх старої будівлі колишньої фабрики. Ми один за одним вибралися сходами вгору, і там було щось у тому здавленому проході, тьмяному освітленні, самих сходах і стінах, що змусило мене думати, ніби ми перетворилися на чорно-білих, шкірний пігмент і барвистість нашого одягу виснажилися.

Кімната була довга і широка з дощатими мостинами та полупаними й щербатими стінами. Старий велосипед, який належав наглядачці, притулився до дальньої стіни поряд з розкладним стільцем, але самої жінки — ані сліду. Однак тут була ця скеля, закріплена на суцільній металевій плиті десь три дюйми заввишки. Смуги білої стрічки на підлозі позначали обмеження для відвідувачів. Підійди поближче, але не торкайся. Емма і я спинилися за півкімнати до скелі, встановлюючи їй шляхетну перспективу. Стак не гаяв часу, широкою ходою пішов безпосередньо до об'єкта, який був вищий за нього, і знайшов усе, на що треба було подивитися, усі нерівності поверхні, виступи та вдавлення, приналежні каменю, у цьому випадку — брилі, загальна форма частково закруглена, може, шість футів у найширшій точці.

Ми повільно наблизилися, вона і я, але чи з церквоподібної поваги до скельної скульптури, природного витвору мистецтва, чи ми просто спостерігали з'єднану форму об'єкта і спостерігача — невловимий хлопець, який рідко долучався до чогось суцільного. Звичайно, він потягнувся через стрічковий кордон і спромігся торкнутися скелі, ледве-ледве, і я відчув, як його мати затрималась у внутрішній паузі, застереженні, чекаючи на виття сигналу тривоги. Але камінь просто займав місце.

Ми стояли обабіч нього, і я дав собі хвилину-дві з каменем.

Потім я сказав: «Гаразд, давай».

— Що?

— Дай визначення каменю.

Я думав про себе в його віці, сповненого рішучості знайти більш-менш точне значення слова, описати іншими словами визначене слово задля того, щоб знайти ядро. Це завжди було зусилля і поточний випадок нічим не різнився, шмат речовини, приналежний природі, сформований такими силами, як роз'їдання, проточна вода, піщана буря, краплі дощу.

Визначення повинно бути коротке, незаперечне.

Стак надзвичайно позіхнув, потім відхилився від каменя, оцінюючи його, виміряючи річ з певної відстані, її фізичні параметри, тверду поверхню, її виломи, виступи, відножини та ями, і він його обійшов, примічаючи весь невідшліфований обшир.

— Він твердий, твердокам'яний, закам'янілий, має великий вміст мінералів чи він увесь мінерал із давноминулими залишками рослин і тварин, що перетворилися на викопні скам'янілості всередині нього.

Він говорив ще, перемістивши руки до грудей, долонями змішуючи фрагменти своїх зауважень, фраза за фразою. Він був сам на сам із каменем, річ, яка потребує двох складів, щоб дати їй обрис і форму.

— Офіційно, скажімо, камінь — це велика тверда маса мінеральної речовини, яка лежить на землі чи вкопана в ґрунт.

Я був уражений. Ми все дивилися на камінь, утрьох, із транспортом, що вибухав з вулиці.

Стак говорив до каменя. Він сказав йому, що ми на нього дивимося. Він звертався до нас як до трьох членів виду Н. sapiens. Він сказав, що камінь нас усіх переживе, переживе, імовірно, сам вид. Він ще трохи продовжував, а потім, ні до кого конкретно не звертаючись, сказав, що є три різновиди каміння. Він назвав їх, перш ніж я міг би спробувати згадати ті назви, а він говорив про петрологію, геологію, мармур і кальцит, а його мати та я слухали, поки хлопець ставав вищим. Тоді зайшла наглядачка. Я вважав за краще думати про неї, як про куратора, та сама жінка, той самий капелюх з пером, футболка і сандалі, бахматі джинсові штани, до яких приладновано велосипедні защіпки. Вона, нічого не сказавши, пронесла до свого стільця паперовий пакетик і витягла звідти сендвіч.

Ми спостерігали за нею відкрито, у тиші. Величезна галерейна площа, майже гола, і виставлено один визначний об'єкт, що надає значення найпростішому поруху, чоловіку чи жінці, собаці чи коту. Після паузи я спитав Стака про інший вид природи, погоду, і він сказав, що більше з погодою не пов'язаний. Сказав, що погода — то давно минула справа. Сказав, що деякі речі знеобхіднюються.

Тоді врешті, пошепки й напружено, заговорила його мати.

— Звісно, ти пов'язаний. Температура, цельсії та фаренгейти, міста, сто чотири градуси, сто вісім градусів. Індія, Китай, Саудівська Аравія. Що такого сталося, що змушує тебе говорити, що ти не пов'язаний. Звісно, ти пов'язаний. Куди це все поділося?

У її голосі лунала втрата, і цього дня усе щодо неї передбачало втрачений час. Її син збирався повертатися до батька, і що станеться потім, де майбутнє, якщо він не піде до школи, і що брешуть очікування? Син чи донька, які зійдуть на манівці, мають скидатися на покарання для батьків — однак за який злочин?

Я нагадав собі, що мені потрібне ім'я для батька Стака.

Перед тим як піти, хлопець гукнув через кімнату кураторові, питаючи, як вони затягли скелю до будівлі. Вона саме підіймала зігнутий край одного шматка хліба, щоб дослідити сендвічеві нутрощі. Вона сказала, що вони зробили у стіні отвір і підважили цю штуку з вантажівки без бортів, устаткованої краном. Я думав те саме спитати, ще коли був тут уперше, але вирішив, що цікавіше уявляти, як ця штука завжди тут, незадокументована.

Скелі є, але вони не існують.

Шляхом донизу тьмяними сходами я знову процитував цю репліку, і ми зі Стаком намагалися з'ясувати, що вона означає. Це була