Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

газети, але на це хлопець відповів: «Можливо, але якщо вони й займалися цим, то не більше тижня, тому що це - повна наколка».

І з цими словами хлопець поставив свою натоптану газетами торбу перед Тріске, ще й поверх поклав свій зошит з адресами та іменами. Тепер Тріске хоч-не-хоч, а мусив сам розносити газети по хатах. А в нього не було своєї машини. У нього не було навіть велосипеда, а ще він до смерті боявся собак.

Десь зовсім поруч гавкнув великий пес.

Тріске з кам'яною пикою закинув через плече лямку торби. До нього підійшов Біллі Піліґрім. «Пане Тріске?..»

«Ну?»

«Ви... Ви і є Кровер Тріске?»

«Ну», - Тріске припускав, що Біллі знайшов його, щоб поскаржитися на те, як погано йому доставляють газету. Він ніколи не вважав себе письменником з тієї простої причини, що ні для кого у світі він не був письменником.

«Пи... письменник?» - запитав Біллі.

«Що?»

Біллі не сумнівався, що це якась помилка. «Є такий письменник, якого звати Кровер Тріске».

«Хіба?» - Тріске був геть ошелешений.

«Ви ніколи не чули про такого?»

Тріске похитав головою. «Ніхто... ніхто не чув про такого».

* * *

Біллі посадовив Трісне у свій кадилак і, рухаючись від будинку до будинку, допоміг йому рознести всі газети. Біллі звіряв адреси і стежив за тим, щоб Трісне не пропустив жодної з них. Кровер Тріске сидів із виряченими очима. Він ніколи в житті ще не зустрічав жодного шанувальника своєї творчості, а Біллі був його справжнім фанатом.

Тріске сказав йому, що ніколи не чув, щоб якусь із його книжок хтось десь рекламував, або рецензував, або, взагалі, продавав. «Всі ці роки, - сказав він, - я тільки й робив, що намагався достукатися до людей і подарувати їм свою любов».

«Але ж читачі вам, безумовно, пишуть! - сказав Біллі. - Якби ви знали, скільки разів мені кортіло написати вам листа».

Тріске підняв угору палець. «Один».

«То був прихильний лист?»

«Божевільний. Його автор написав, що я мушу стати Президентом Земної Кулі».

Біллі здогадався, що автором того листа був Еліот Роузвотер, його сусід по палаті у шпиталі для ветеранів на березі озера Лейк Плесид. Біллі розповів Тріске про Роузвотера.

«О Боже, я чомусь думав, що йому не більше чотирнадцяти років», - сказав Тріске.

«Ні-ні, доросла людина, капітан і фронтовик».

«Він пише, немов йому чотирнадцять років», - сказав на це Кровер Тріске.

* * *

Біллі запросив Тріске на святкування вісімнадцятих роковин їхнього з Барбарою весілля. Ця подія мала відбутися за два дні після тієї зустрічі. І от тепер гості пили й гуляли.

Тріске забрів до вітальні, підійшов до столу з наїдками і почав за обидві щоки напихатися канапками. З повним ротом, з якого вивалювали то плавлений сир «Філадельфія», то червона ікра, він розважав розмовою дружину одного з оптометристів. На цьому прийнятті всі, окрім нього, були пов'язані з оптометрією. З усіх присутніх тільки в нього не було окулярів. Він тут був чимось на зразок почесного гостя. Всі були в захваті від того, що серед них є справжній письменник, хоча ніхто раніше й не чув про нього.

Тріске розмовляв із жінкою, яку звали Меґґі Байт. Колись вона працювала асистентом у стоматолога, але, одружившись з оптометристом, покинула роботу і стала хатньою господинею. Вона була дуже вродлива. Останньою книжкою, яку вона прочитала, була «Айвенґо» Вальтера Скотта.

Біллі стояв поруч і дослухався до їхньої розмови. Він застромив руку в кишеню і пальцями перебирав те, що там лежало. Це був подарунок, який він купив для своєї дружини, - біла, обшита оксамитом коробочка, в якій лежала сапфірова каблучка, зроблена у формі зірки. Ця каблучка коштувала вісімсот доларів.

* * *

Та побожна повага, яку всі гості, якими б марновірними та неосвіченими вони не були, подіяла на Тріске, як косячок марихуани, і вдарила йому в саме тім'я. Він був щасливий і весь час щось дуже зухвало вигукував.

«Боюся, - зізналася йому Меґґі, - що тепер я читаю набагато менше, ніж годилося б».

«Ми всі чогось боїмося, - відповів їй Тріске. - От я боюся раку, і пацюків, і доберман-пінчерів».

«Я звичайно мусила б знати, - сказала Меґґі, - але, що поробиш, каюся, тому й дозволю собі запитати: який з ваших творів є найвідомішим?»

«Роман про похорон одного славного французького кухаря».

«О, як цікаво!»

«Коротше, там зібралися всі славетні шеф-кухарі з усього світу. То була грандіозна церемонія. - Тріске на ходу видавав сюжет. - І от, перш ніж назавжди закрити труну, всі присутні посипають небіжчика петрушкою, різними іншими приправами й паприкою». Отаке.

* * *

«І це що - правдива історія?» - запитала Меґґі Байт. Хоча вона й була досить нудна людина, зате не було такого чоловіка, якого б вона не спокушала на продовження роду. Варто було їм кинути на неї один погляд, як вони миттю запалювалися бажанням негайно натовкти її матеріалом, якого вистачило б на цілий дитячий садок. Але в неї поки що не було жодної дитини. Вона вживала протизаплідні засоби.

«Ясна річ, що правдива, - сказав Тріске. - Якби я написав про щось таке, чого насправді не було, і спробував би продати цю історію, то мене б кинули до в'язниці. Бо то було б иіахрайствої»

Меґґі не сумнівалася, що так воно і є. «Як я раніше про це не подумала...»

«Ну то подумайте тепер».

«Це як реклама. Рекламуючи щось, ти мусиш казати правду. Інакше тебе притягнуть до відповідальності».

«Аякже. Законодавчі акти що тут, що там однакові».

«А от як ви думаєте, чи не могли б ви колись і нас описати в якійсь із своїх книжок?»

«Все, що зі мною відбувається, я одразу встромляю в книжки».

«Тож, виходить, я мушу зважувати кожне своє слово».

«Аякже! Бо не тільки я тут слухаю. Бог також слухає. І на своєму Страшному суді він переповість вам усе, що ви сказали й що ви зробили. І якщо з'ясується, що це були не гарні вчинки та слова, а погані, отоді вам справді перепаде і ви будете живцем горіти на вічному незгасимому вогні. І скільки він горітиме, стільки ви будете мучитися».

Перелякана Меґґі на очах посірішала. Вона не сумнівалася, що саме так воно й буде, і від цієї думки всю її звело судомою.

Кровер Тріске роззявив пащеку і зайшовся реготом. Червона лососева ікринка вилетіла з його рота