Читати книгу - "Небудь-де"

запізно. Двері відчинилися, і орда поперла з коридору всередину. Вираз обличчя Джесики перемінився з нажаханого на чарівно захоплений. Вона попливла до дверей.

— Баронесо, — сказала вона з радісною усмішкою. — Не можу виразити, наскільки я щаслива, що ви змогли відвідати сьогодні нашу маленьку виставку. Містер Стоктон затримується через нагальні справи, але буде тут буквально за кілька хвилин. Будь ласка, скуштуйте канапе…

Кларенс весело підморгнув їй через вбране в норку плече баронеси. Джесика подумки пробіглася усіма лихими словами, які знала. Щойно баронеса направилася до волованів, усміхнена Джесика підійшла до Кларенса і пошепки назвала його кількома.

Ричард застиг. Охоронець ішов просто до них, промінь ліхтарика світив з боку в бік. Ричард пошукав очима, де б його сховатися.

Запізно. Повз велетенські статуї мертвих грецьких богів до них прямувала його напарниця, що теж вимахувала ліхтарем.

— Все гаразд? — погукав перший охоронець. Друга продовжувала йти, аж поки не зупинилася просто коло Ричарда й Дуері.

— Та начебто, — відповіла вона. — Я вже перейняла кількох п'яниць у смокінгах, які збиралися вишкрябати свої імена на Розетському камені. Ненавиджу цю частину роботи.

Перший охоронець посвітив Ричардові прямо в очі, а тоді повів променем далі, пурхаючи ним з однієї тіні до іншої.

— Кажу тобі, — сказав він, вдоволено смакуючи свої слова, як і будь-який справжній пророк, — це та сама «Маска Червоної Смерті». Декадентська еліта гуляє на вечірці, а цивілізація летить у прірву просто у них під носом. — Він колупнув носа і витер пальця об шкіряну підошву добре начищеного чорного черевика.

Його напарниця зітхнула.

— Дякую, Джеральде. Гаразд, патрулюймо далі.

Охоронці разом вийшли із зали.

— Минулого разу як проводили такий захід, виявилося, що хтось виблював у саркофаг, — сказав перший охоронець, а тоді двері за ними зачинилися.

— Якщо ти належиш до Спіднього Лондона, — розповідала Дуері Ричардові, поки вони йшли пліч-о-пліч до наступної зали, — то зазвичай твого існування не помічають, поки ти не зупинишся й не заговориш до них. Але й тоді про тебе швидко забувають.

— Але я ж тебе побачив, — сказав Ричард. Вони поміркували над цим.

— Знаю, — сказала Дуері. — Хіба не дивно?

— Усе дивно, — палко сказав Ричард. Струнні заграли голосніше. В Горішньому Лондоні, де Ричард мусив узгоджувати для себе два світи, напади тривоги чомусь були гостріші. Внизу принаймні він міг рухатися вперед ніби уві сні, просто переставляючи ноги, мов сновида.

— Анґелус там, — оголосила Дуері, перервавши його роздуми, і вказала в напрямку, звідки долинала музика.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, — сказала вона з цілковитою впевненістю. — Ходімо. — Вони виступили з темряви до освітленого коридору. Поперек нього висіла велетенська вивіска. На ній було написано:

АНГЕЛИ НАД АНГЛІЄЮ

ВИСТАВКА В БРИТАНСЬКОМУ МУЗЕЇ

За сприяння компанії «Стоктонс»

Вони пройшли коридором, а тоді крізь двері до великої зали, в якій відбувалася вечірка.

Грав струнний квартет, кілька чоловік обслуги забезпечували повну залу добре вдягнених людей їжею й питвом. В одному кутку, поруч з високою завіскою, стояла невелика сцена з кафедрою.

Зала була вщерть заповнена ангелами.

На маленьких постаментах стояли статуї ангелів. На стінах висіли картини з ангелами. Були й фрески. Ангели були велетенські й крихітні, суворі й приязні, ангели з німбами й крилами, ангели без німбів і крил, войовничі й мирні ангели. Сучасні й класичні. Сотні на сотнях ангелів усіх розмірів і форм. Західні ангели, ангели Близького Сходу, східні ангели. Ангели Мікеланджело. Ангели Джоеля-Пітера Віткіна, ангели Пікассо, ангели Воргола. Колекція ангелів містера Стоктона була «майже така ж нерозбірлива, як звалище, але, безперечно, вражала своєю еклектичністю», якщо цитувати огляд журналу «Тайм-аут».

— Ти часом не подумаєш, що я вередливий, — спитав Ричард, — якщо я вкажу, що знайти тут щось із ангелом на ньому буде так само легко, як знайти голку в, о Боже, онде Джесика. — Ричард відчув, як з обличчя відринула вся кров. До цієї миті він думав, що це просто такий вираз. Він і не думав, що таке буває насправді.

— Хтось, кого ти знав? — спитала Дуері.

Ричард кивнув.

— Вона була моєю… Ну. Ми збиралися побратися. Були разом кілька років. Вона була зі мною, коли я знайшов тебе. Це вона була на… Це вона залишила повідомлення. На автовідповідачі. — Він вказав у інший бік зали.

Джесика жваво розмовляла з лордом Ллойдом Веббером, Бобом Ґельдофом і джентльменом в окулярах, про якого вона підозрювала, що це котрийсь із Саатчі.[19] Що кілька хвилин вона перевіряла годинника й кидала погляд на двері.

— Вона? — спитала Дуері, пригадавши жінку. Тоді, вочевидь гадаючи, що мусить сказати щось добре про ту, що була Ричарду небайдужа, вона сказала: — Ну, вона дуже… — Дуері замовкла, подумала, а тоді сказала: —… чиста.

Ричард дивився на неї через усю залу.

— А вона… не засмутиться, побачивши нас тут?

— Навряд, — сказала Дуері. — Якщо казати прямо, то якщо ти не утнеш чогось дурного, наприклад, не забалакаєш до неї, то вона, мабуть, і не помітить тебе. — А тоді з більшим ентузіазмом: — Їжа! — Вона налетіла на канапе, як маленька руда дівчинка з дрібними рисами обличчя, як у піксі, в завеликій коричневій шкіряній куртці та з замурзаним носом, яка хтозна-скільки не їла. В її роті вмить опинилася неймовірна кількість їжі, що одразу ж була розжована й проковтнута, й водночас більші за розмірами сандвічі вже загорталися в паперові серветки й зникали у її кишенях. А тоді, з паперовою тарілкою в руках, на якій височіла гора курячих ніжок, дольок дині, грибних волованів, випічки з ікрою і маленьких сосисок з оленини, вона почала ходити залою, пильно вдивляючись у кожен ангельський артефакт.

Ричард ішов за нею, тримаючи в одній руці сандвіч з фенхелем і сиром брі, а в іншій — склянку щойно вичавленого помаранчевого соку.

Джесика була вкрай спантеличена. Вона помітила Ричарда, а помітивши його, побачила й Дуері. Щось у них обох було їй знайоме — відчуття було схоже на те вкрай дошкульне лоскотання в потилиці, якого неможливо позбутися.

Це нагадало Джесиці про випадок, що колись трапився з її матір’ю, коли та одного вечора зустріла жінку, яку знала все життя — ходила з нею до школи, працювала з нею в окружній раді — і як її мати, зустрівши ту жінку на вечірці, раптом зрозуміла, що не може пригадати її імені, хоч і знає, що її чоловік Ерик працює у видавничій справі, а їхнього золотистого ретривера звуть Майором. Джесикову матір це вкрай роздратувало.

Вона через це не могла зосередитися ні на чому іншому.