Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

батьківської спальні не пробивався жоден промінчик світла. Отже, полягали, і навряд чи вони теж читають із ліхтариком під ковдрою.

Тетянка підійшла до замкнених дверей батькового кабінету. Заздалегідь скривилася, відкриваючи гострий кінчик шпильки. Як же їй набридло колоти пальці! Батьки зі своїми заборонами тільки гірше роблять! «Читати вночі в ліжку шкідливо!» А читати з ліхтариком під ковдрою що, корисно? Або ось із комп’ютером: ну просила ж купити їй до кімнати комп’ютер, так ні ж бо: «опромінення, перевтома, ночі в Інтернеті…». А тепер доводиться батьків кабінет зламувати — адже в Інтернет усе одно залізти треба. Тетянка пустила краплинку крові в замок, увійшла й сіла перед комп’ютером. А потім глибоко зітхнула, збираючись із духом.

Це Ірці з Богданом вона могла казочки розповідати — мовляв, комп’ютера не боїться. А насправді їй щоразу здавалося, що з-за невинної картинки сайта за нею уважно спостерігають безжалісні очі її цифрової копії, програми «Відьма Тетянка». І щойно справжня Тетянка почне ловити ґав, відразу ж — хап! — назавжди затягне її до комп’ютера, а сама стрибне на її місце.

І взагалі, навіть Ірці про свої страхи розповідати не можна — засміє. А Богдан скаже, що Тетянку в комп’ютер не затягнеш — зад у дисководі застрягне.

А між іншим, зараз для затягування дуже навіть підходящий момент. Ніч, ніхто не бачить. Тільки комп’ютер зловісно виблискує хромованими обідками. Вичікує. От зараз як вистрибнуть з екрана дві кістляві руки…

Але ніякі руки не вистрибнули, тільки в склі книжкової шафи відбилося світло увімкненого монітора. Тетянка ввела слова «перевертень» і «перевтілення» у віконце пошукової системи.

Цифри на екрані швидко змінювались: знайдено 20 документів, 50… 100… 200… Тетянка сумно зітхнула й почала вивчати перший текст. Після трьох годин безперервної роботи вона зрозуміла, що Інтернет явно переоцінюють. Опрацювала купу непотрібної інформації, а про жодну активацію перевертнів, заради якої треба їхати в якесь певне місце, навіть півслова немає. Усе-таки пошук за ключовими словами — доволі тупа штука. От би сказати: «Хочу дізнатись, як перевертні вчаться перевтілюватись», — і щоб на екрані з’явилися тільки потрібні тексти. Або нічого не з’явилося, і тоді б Тетянка точно знала, що шукати — справа марна, що можна піти й завалитися спати. Але це просто мрія! Мрія, яка принаймні сьогодні не здійсниться, оскільки подібних запитань Інтернет не розуміє й треба терпляче копирсатися далі, доки лишаються хоча б якісь шанси. Тетянка замружила очі, намагаючись позбутися неприємної різі, і знову витріщилася на екран, думаючи, що зі списку документів вона вже переглянула й куди їй рухатись далі:

— Де тут я? — пробелькотіла вона, нишпорячи курсором по рядках.

— Я тут, — долинув із динаміка тихий дитячий голосок.

Тетянка різко здригнулася, рука над клавіатурою сіпнулась… і палець мимохіть ударив по клавіші «Enter». Екран монітора засвітився напрочуд яскравим світлом, в якому розтанули сторінки інтернетівських сайтів. А в сяйві повільно з’явилися сірі сталеві двері, схожі на двері суперсучасних сейфів із електронними замками. Над ними неоновим світлом спалахували різнокольорові лампочки, складаючись то в англійське «Enter», то в українське «Вхід». Двері почали відчинятися…

Тетянка відчула, що її затягує туди наче потужним подувом вітру…

— Знову! Не хочу! — закричала відьмочка, але двері вже прочинились навстіж: за ними був морок, непроглядність якого підкреслювали яскраві неонові лампочки над входом. Повітря зі свистом увірвалося досередини, тягнучи за собою й Тетянку. Дівчинку підняло над кріслом, вона намагалася опиратись, хотіла втриматись. Пальці судорожно зімкнулися на клавіатурі… Але потік зробився просто нестримним, немовби там, за сталевими дверима, готувався чхнути гігантський ніс і тепер утягував у себе повітря. Напис «Вхід» налився яскраво-жовтим кольором. Тетянку кинуло на монітор… Якоїсь миті в неї зблиснула надія: а раптом Богдан мав рацію — і той самий товстий зад стане їй зараз у пригоді! Але надії були марні. Дівча закрутило, і… легко втягло досередини. Останньою її думкою було: «І навіщо ми купували монітор на двадцять один дюйм, вистачило б і сімнадцяти!». І відьму поглинула темрява.

Вона висіла десь і водночас ніде. Поруч не було нічого, до чого можна було б доторкнутися, але й порожньо теж не було! Простір щільно сповнявся… чимось. Таємничі течії струменіли повсюди й пронизували Тетянку. Повз неї, схожий на довгу блискучу стрічку, пролетів рядок цифр, залишаючи незрозумілі дані про висоту й швидкість. Потім пройшли моторошні записи про якісь хвороби. Немов «Запорожець» між вантажівками, дівча затисло поміж складним переплетінням ліній і напівпрозорим газетним аркушем. Блискучий напис кулею вдарив у скроню. Тетянка здригнулася… Напис пройшов крізь неї, не завдавши їй жодної шкоди. Дівчинка встигла прочитати: «Найдешевший провайдер…».

— Та це ж… банер! Звичайний рекламний банер! — вигукнула Тетянка, придивляючись до напису, що полетів геть.

Перед очима прояснилося. Дівча побачило, що літає в безмежному просторі. Навколо нерухомо висіли, повільно ковзали, плавно кудись сунули або ж, навпаки, рухалися ривками розклади літаків, книги, газети, креслення, архіви установ, уривки телефонних розмов… Біля ніг щось плюскотало, схоже водночас і на широке озеро, і на велетенський штабель зі щільно складених ящиків.

Тетянка ще навіть не встигла здивуватися, що можна водночас бути схожим на такі різні речі, як побачила, що до штабеля-озера течуть нові струмочки, й помітила одне слово — «перевертні».

— Що це? — не вірячи власним очам, пробелькотіла відьмочка. — Інформація? Моя інформація про перевертнів? Де ж це я… Де я?!! — закричала вона.

Крик стих, загубившись у безмежності простору. Тамуючи сльози, Тетянка прошепотіла:

— Та де ж це я?

— Я тут, тут! — із легким нетерпінням відгукнувся вже знайомий дівочий голосок.

Тетянка знову здригнулася. Коли «щось» не відгукується на твій галас — це, мабуть, не так уже й страшно. А коли відгукується «хтось» — це значно страшніше.

— Ти хто? — переляканим шепотом запитала Тетянка.

— Ти? — здивувався голосок. — Ти… — із сумнівом повторив він, немовби смакуючи слово.

І потім рішуче вигукнув: — Я… Таня!

— Це я — Таня! — пробелькотіла Тетянка, а голос луною підтвердив:

— Я… я… я…

— Та ні ж бо, ти не розумієш! — роззирнувшись навсібіч у пошуках власниці дитячого голоска, сказала Тетянка. — Я питаю, хто ти? Я — Таня…

— Я — Таня, — миттю погодився голос.

— Теж Таня? Ох і йменнячко ж у мене! Куди не плюнь, у Тетянку влучиш, — буркнуло дівча й раптом осіклося, заціпенівши від страшного здогаду.

Тонесенький промінь світла викотився в Тетянки з-під ніг і полинув уперед, а потім угору… і немов указка тицьнув на постать дівчинки, що літала в безмежному просторі. Звичайна першокласниця: пишний бант, біленькі колготки, букетик троянд у руках.