Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

політиці та світових подіях. Щодо цього вона тямила краще за будь-якого гленського чоловіка — навіть самого лікаря Блайта.

— Я так собі гадаю: доки ти живий, мусиш цікавитися життям, — сказала вона якось. — Бо як не цікавишся, то й однаково, живий ти чи вмер.

Йому подобався її приємний, глибокий низький голос та сердечний сміх, яким вона завершувала кожну веселу й добре розказану історію. На відміну від більшості гленського жіноцтва, Еллен не діймала його ані дошкульними зауваженнями щодо дітей, ані сільськими плітками; не було в ній і злоби чи ницості. Вона завжди поводилася напрочуд щиро. Пан Мередіт, що й собі перебрав звичку панни Корнелії класифікувати людей, уважав Еллен однією із племені, що знає Йосипа. З неї була б чудова своячка. Та все ж будь-який чоловік воліє просити руки своєї обраниці без свідків в особі інших жінок. А Еллен завжди була поряд. Ні, вона не прагнула сама ввесь час розмовляти з паном Мередітом і дозволяла сестрі спілкуватися з ним. Було немало таких вечорів, коли Еллен сиділа в кутку, мовчазна й непомітна, із Сент-Джорджем на колінах, даючи змогу панові Мередіту й Розмарі говорити, співати й разом читати книжки. Часом вони й геть забували про неї. Та коли їхня розмова чи вибір музичних творів містив у собі хоч найменший натяк на «флірт», як то здавалося Еллен, вона вбивала його в зародку й до кінця вечора не давала сестрі мовити слова. Та навіть найсуворіша із найпривітніших дуеній не може завадити ані виразному обміну поглядами й усмішками, ні промовистій мовчанці, отож залицяння пана Мередіта мало сякий-такий успіх.

Утім, якщо йому належало колись сягнути вершини, це повинно було статися за відсутності Еллен. А Еллен так рідко виходила з дому, надто зимою. Вона казала, що знайшла собі найкраще місце у світі — при власнім каміні. Еллен Вест не любила тинятися по гостях, воліючи приймати друзів у себе. Пан Мередіт уже постановив був освідчитися Розмарі листом, коли це одного вечора Еллен оголосила, що в суботу піде на срібне весілля знайомих. Вона була дружкою нареченої двадцять п’ять років тому і, позаяк на свято запросили тільки гостей, присутніх на вінчанні, мусила йти без сестри. Пан Мередіт нашорошив вуха, і очі його спалахнули вогнем, який помітили й Еллен, і Розмарі. Обидві здригнулися, передчуваючи, що в суботу пан Мередіт неодмінно з’явиться в їхньому домі.

— Мусимо покласти цьому край, Сент-Джордже, — суворо мовила Еллен котові, щойно пан Мередіт пішов, а Розмарі мовчки подалася нагору. — Я впевнена, Сент-Джордже, він проситиме її руки. Хай спробує… хай спробує й дізнається, що вона не вийде за нього, Джордже. Хоча вона була б не від того, Сенте. Я знаю… але вона обіцяла, і мусить дотримати слова. Мені й шкода, Сент-Джордже. То був би для мене найкращий зять, якби це було можливо. Він добра людина, Сенте… навіть попри те, що не бачить і не хоче бачити в німецькім кайзері лиха для мирної Європи. Та це єдина його вада. Він приємний співбесідник. Такому, як він, жінка може сказати будь-що й знати, що її зрозуміють. Такі чоловіки дорожчі й рідкісніші за самоцвіти, Сенте. Але вона не вийде за нього… і, мабуть, тоді він покине нас, Джордже. Нам бракуватиме його, Сент-Джордже, дуже бракуватиме. Але вона обіцяла… і я вимагатиму, щоб вона дотримала слова.

Похмура затятість на обличчі Еллен робила його майже потворним. Розмарі у своїй спальні плакала в подушку.

Пан Мередіт, заставши свою даму серця на самоті, відзначив, що вона неймовірно вродлива. Розмарі не вбрала святкового плаття: вона хотіла зробити це, та подумала, що безглуздо чепуритися до зустрічі із чоловіком, якому доведеться відмовити. Отож вона вийшла до нього в простій темній сукні, та навіть у ній була статечна, немов королева. Лице її зарум’яніло від хвилювання, а великі сині очі були озерами світла, хоч і не такого погідного, як завжди.

Вона прагнула, щоб розмова швидше скінчилася. Увесь день Розмарі із жахом чекала цієї миті. Вона вже знала, що Джон Мередіт до певної міри любить її — хоч і не так, як свою першу дружину — і припускала, що відмова засмутить його, проте не розіб’є йому серця. Та все ж їй не хотілося відмовляти, зважаючи на його почуття і — коли щиро собі зізнатися — на свої власні. Вона знала, що могла би покохати пана Мередіта, якби… якби то було дозволено. Вона знала, що життя її буде пусткою, якщо, діставши відмову в шлюбі, він не захоче лишатися поряд із нею як друг. Вона знала, що була б дуже щаслива з ним і могла би зробити його щасливим. Проте на заваді щастю, мов тюремні ґрати, стояла обітниця, яку Розмарі так давно дала Еллен. Менша сестра не пам’ятала їхнього батька — той помер, коли доньці виповнилося три роки. Еллен, якій тоді було тринадцять, пам’ятала його, хоч і згадувала без надмірної ніжності. То був суворий, стриманий чоловік, значно старший за свою чарівну й веселу дружину. А через п’ять років помер і їхній дванадцятилітній брат; відтоді сестри назавжди лишилися самі з матір’ю. Вони не брали активної участі в громадськім та світськім житті Глена й Лобриджа, проте завдяки жвавому розуму Еллен і лагідній вроді Розмарі всюди були бажаними гостями. Обидві вони зазнали дівочих розчарувань. Море не повернуло коханого Розмарі, а Норман Дуглас, тоді ще вродливий рудочубий юний велетень, знаний шаленою їздою на конях і галасливими, хоч і безвинними витівками, покинув Еллен після запальної сварки.

Охочих зайняти місця Мартіна й Нормана не бракувало, та жодному з них не вдалося здобути прихильність Еллен і Розмарі, які поволі й начебто без жалю прощалися з юністю й вродою. Вони були віддані невиліковно хворій матері; усі три жінки мали невеличке коло зацікавлень — квіти, книжки, хатні тварини — що помагало їм відчувати себе щасливими й задоволеними своїм існуванням.

Пані Вест померла того дня, коли Розмарі виповнилося двадцять п’ять. Смерть її стала тяжким потрясінням для доньок. Спершу обом їм було нестерпно самотньо — а надто Еллен. Вона поринула в довгі тужливі роздуми, які лише вряди-годи переривалися нестримними риданнями. Старенький лобридзький лікар сказав Розмарі, що побоюється затяжної меланхолії — а чи й гірших недуг.

Одного дня, який Еллен просиділа самотою, відмовляючись і говорити, і їсти, Розмарі впала біля неї на коліна.

— Еллен, адже в тебе є ще я, — заплакала менша сестра. — Невже це байдуже? Ми завжди так любили одна одну…