Читати книгу - "Чотири після півночі"

Мені й самому трохи цікаво, як вона звучить після того, — кинув він погляд на Креґа Тумі. — Ну, ви розумієте.

Він відчинив футляр, скривившись, коли його пальці торкалися застібки, яка розбила лоба Креґові Тумі, й дістав звідти скрипку. Коротко її погладив, потім взяв у праву руку смичок і встановив скрипку собі під підборіддям. Так Алберт постояв якусь мить, думаючи. Власне, якого саме роду музичний твір личить цьому дивному, новому світу, де ні телефон не дзвякне, ні собака не дзявкне? Ралфа Вон Вільямса[150]? Стравінського? Моцарта? Можливо, Дворжака? Ні, ніхто з них тут не годиться. І тут осяяло надхнення і він заграв «Хтось на кухні з Дайною»[151].

Посеред мелодії смичок, затнувшись, зупинився.

— Я думаю, ти таки пошкодив скрипку, коли жахнув нею того парубка по голові, — сказав Дон Ґефні. — Звук у неї, наче вона ватином набита.

— Ні, — повагом мовив Алберт. — З моєю скрипкою все абсолютно нормально. Я можу про це судити з того, як вона вчувається, як струни поводяться в мене під пальцями… але тут є дещо інше. Підійдіть-но сюди, містере Ґефні.

Ґефні підійшов і став поряд з Албертом.

— А тепер нахиліться до скрипки якомога ближче. Ні… не аж так близько; так я вам око смичком виштрикну. Отак. Отак добре. Послухайте тепер.

Алберт почав грати, подумки наспівуючи мелодію, як він це завжди робив, граючи таку банальну, але безкінечно життєрадісну, сракосмичну музику.

«Співаймо, грай-грай-граймо, йо-йой-о, грай-грай-граймо, йо-йой-о, грай-грай-граймо, йо-йой-о, дзенькотить старе банджо».

— Чуєте різницю? — спитав Алберт, закінчивши.

— Зблизька воно набагато краще звучить, якщо це те, про що ти питаєшся, — сказав Ґефні. Він дивився на Алберта з відвертою повагою. — Ти граєш добре, малий.

Алберт усміхнувся Ґефні, але тією, до кого він заговорив, насправді була Бетані.

— Іноді, коли я впевнений, що поряд нема мого викладача музики, я граю старі пісні «Лед Зеппелін»[152], — сказав він. — То такі штуки, що насправді аж іскряться на скрипці. Ти була б здивована. — Він подивився на Боба. — У всякому разі, це підтверджує те, що ви казали. Що ближче слухаєш, то краще звучить скрипка. Це з повітрям щось не те, а не з інструментом. Воно не проводить звук так, як мусило б, і тому те, що долітає, звучить так, як те пиво смакує.

— Ніби ви´дихалося, — сказав Браян.

Алберт кивнув.

— Дякую вам, Алберте, — промовив Боб.

— Нема за що. Я можу її тепер прибрати?

— Звичайно.

Тимчасом, як Алберт ховав скрипку до футляра, а потім витирав серветкою закаляні застібки і власні пальці, Боб продовжив:

— Смаки і звуки не єдині недоладні елементи ситуації, в якій ми опинилися. Візьміть, наприклад, хмари.

— А що з ними? — запитав Руді Ворік.

— Вони не рухаються відтоді, як ми прибули, і я не думаю, що вони збираються рухатися. Я думаю, ті атмосферні процеси, в яких ми звикли жити, або зупинилися, або поволі гальмують, як старий кишеньковий годинник.

Боб на мить затнувся. Раптом він здався старим, безпорадним, зляканим.

— Як сказав би містер Гопвел, давайте без прикрас. Все тут вчувається лихим. Дайна, чиї чуття — включно з тим дивним, непевним, яке ми звемо шостим чуттям, — краще розвинуті за наші, мабуть, відчуває це найсильніше, проте, я гадаю, всі ми це відчуваємо якоюсь мірою. Тут все просто лихе. А тепер перейдімо до самої суті цієї проблеми.

Він обернувся обличчям до них.

— Не більше як п’ятнадцять хвилин тому я сказав, що за відчуттями зараз обідній час. Тепер мені здається, що зараз набагато пізніше. Третя після полудня, можливо, четверта. Не за обідом наразі бурчить мій шлунок; він бажає надвечірнього чаю. В мене жахливе передчуття, що надворі почне темнішати раніше, ніж наші годинники покажуть нам за чверть десяту ранку.

— Ближче до справи, друже, — промовив Нік.

— Я думаю, вся справа в часі, — тихо сказав Боб. — Не у вимірі, як казав Алберт, а в часі. Припустімо, що в потоці часу вряди-годи з’являється якась діра. Не викривлення часу, а проріха в часі. Проріха в самій тканині часу.

— Це найбожевільніше лайно, яке я лишень коли-небудь чув! — вигукнув Дон Ґефні.

— Амінь! — підтримав його з підлоги Креґ Тумі.

— Ні! — гостро відбрив Боб. — Якщо ви бажаєте божевільного лайна, згадайте, як звучала Албертова скрипка, коли ви стояли за шість футів від неї. Або подивіться довкола, містере Ґефні, просто подивіться довкола. Те, що відбувається з нами… те, у що ми втрапили… оце і є божевільне лайно.

Дон нахмурився й засунув руки глибоко собі в кишені.

— Продовжуйте, — попросив Браян.

— Гаразд. Я не кажу, що зрозумів усе правильно; я лише пропоную гіпотезу, яка пасує ситуації, в якій ми опинилися. Скажімо, такі проріхи в тканині часу коли-не-коли трапляються, але над незаселеними просторами — під якими я маю на увазі, звісно, океан. Я не можу сказати, чому це відбувається, але все одно логічно прийняти таке припущення, оскільки саме там, як здається, трапилася більшість тих зникнень.

— Атмосферні чинники над водою майже завжди відрізняються від атмосферних чинників над обширними земними просторами, — сказав Браян. — У цьому може бути справа.

Боб кивнув:

— Правильно чи ні, але це гарний напрямок думки, тому що так ми потрапляємо у той контекст, з яким усі добре знайомі. Це може бути схожим на рідкісні атмосферні явища, про які подеколи повідомлялося: перекинуті догори дном смерчі торнадо, закільцьовані райдуги, зоряне світло вдень. Такі проріхи в часі можуть з’являтися і зникати у випадковому порядку або можуть рухатися так, як рухаються атмосферні фронти і антициклони, але вони дуже рідко з’являються над суходолом. Проте будь-який статистик вам скаже, що те, що може трапитися, рано чи пізно трапиться, тому ми припустимо, що минулої ночі така проріха нарешті з’явилася над суходолом… і ми мали нещастя в неї влетіти. І ми знаємо ще дещо. Якесь невідоме правило чи властивість цієї фантастичної атмосферної примхи робить неможливим для будь-чого живого пройти крізь неї інакше, як тільки в стані міцного сну.

— Ай, чисто тобі якась страшна казка, — сказав Ґефні.

— Я цілком погоджуюся, — озвався Креґ з підлоги.

— Заткни свою срану пельку, — гарикнув на нього Ґефні.

Креґ заморгав, а потім задер верхню губу в безпорадно глузливому вищирі.

— Схоже на правду, — тихенько промовила Бетані. — Схоже на те, що ми не в ладу з… з усім.

— Що сталося з екіпажем і пасажирами? — запитав Алберт. Пригніченим голосом. — Якщо літак пролетів наскрізь і ми опинилися тут, що сталося з іншими?

Власна уява вже забезпечила його відповіддю