Читати книгу - "Веди свій плуг понад кістками мертвих"

мчала до дороги, не підозрюючи, що це фальшива тривога.

— Справді? Як люди.

— Вони навіть більше схожі на людей, ніж люди. Мудріші, веселіші, чуйніші… А людям здається, наче із Тваринами можна зробити що завгодно, що вони, як речі. Думаю, що моїх Сук застрелили мисливці.

— Та ні, нащо їм це робити? — занепокоєно спитала вона.

— Вони кажуть, що вбивають лише здичавілих Собак, які загрожують диким Тваринам, але це брехня. Мисливці доходять до самих домівок.

Я хотіла їй розповісти про помсту Тварин, але пригадала собі Дизеві перестороги, аби не розказувати всім про свої Теорії.

Ми стояли в темряві й не бачили одна одну.

— Дурниці, — мовила вона. — Я ніколи не повірю, що він застрелив пса.

— А хіба така вже велика різниця між Зайцем, Псом чи Свинею? — спитала я, та вона не відповіла.

Сіла до машини й різко рушила. Це був великий, крутий «Джип-черокі». Я його вже бачила. Цікаво, як така маленька, тендітна жінка може впоратися з такою здоровенною машиною, подумала я й повернулася до клубу, бо саме почало накрапати.

Почервонілий Матога танцював з тілистою краків’янкою й, здавалося, був цілком задоволений.

Я придивилася до нього. Він рухався граційно, без надмірних емоцій, спокійно вів свою партнерку. І, мабуть, бачив, що я за ним спостерігаю, бо раптом вигадливо нею крутнув. Він вочевидь забув, як сам виглядає, тож це була кумедне видовище — танцювали дві жінки, одна величезна, друга — манюня.

Потому оголосили результати голосування за найкращий костюм. Виграло подружжя із Трансильванії, переодягнене мухоморами. Призом був атлас грибів. Друге місце було наше, і ми отримали торт у формі гриба. Довелося затанцювати разом перед усіма в костюмах Червоної Шапочки й Вовка, а потім про нас зовсім забули. Лише зараз я вихилила чарку горілки і, власне кажучи, мені закортіло розважатись, хай би навіть «Соколів» заграли. Але Матога вже хотів додому. Непокоївся через Марисю, яку ніколи не залишав саму надовго, вона ж бо пережила такий стрес у сараї Великої Ступні. Я сказала йому, що пообіцяла відвезти Голову додому. Більшість чоловіків залишилася б, щоб допомогти мені впоратися із цим складним завданням, але не Матога. Знайшов когось, хто теж їхав раніше, може, це навіть була та вродлива Циганка, і зник аж ніяк не по-джентльменськи. Ну, що ж, я звикла, що найважку роботу доводиться виконувати самій.

* * *

На світанку мені знову наснився той сон. Я спустилася до котельні, і вони знову були там — моя Мати й Бабка. Обидві в літніх сукенках, квітчастих, обидві з торбинками, ніби саме збиралися до костелу й заблукали. Уникали дивитися на мене, коли я почала докоряти.

— Що ви тут робите, Мамо? — сердито питала я. — Хіба так можна?

Вони стояли між купою дров і пічкою, безглуздо вишукані, хоча візерунки на їхніх сукнях здавалися побляклими й зіпраними.

— Ідіть звідси! — гукнула я до них, але раптом голос застрягнув мені в горлі. Бо з боку гаража почулося голосне шепотіння й шурхіт.

Я обернулася в той бік, і побачила, що там стоїть купа людей: жінок, чоловіків і дітей у сіруватому, химерному святковому вбранні. Їхні погляди також перелякано блукали, наче всі ці люди не розуміли, що, власне, вони тут роблять. Прибували звідкілясь цілою юрбою, товпилися в дверях, не знаючи, чи можна їм увійти. Безладно шепотілися між собою, човгали підошвами по кам’яній підлозі котельні й гаража. Юрмище тіснило перші ряди вперед. Мне охопив справжній жах.

Я намацала за спиною клямку й крадькома, намагаючись не привертати до себе уваги, вислизнула звідтіля. Тоді тремтячими від страху руками довго зачиняла двері котельні на засув.

* * *

Коли я прокинулася, переляк після сну не минув. Я не могла знайти собі місця й подумала, що найкраще зроблю, як піду до Матоги. Сонце ще не підбилося, спала я недовго. Над усім здіймався легенький туман, який от-от перетвориться на росу.

Сусіда відчинив мені двері, заспаний. Мабуть, не дуже ретельно вмився, бо на щоках видніли сліди рум’янців, які я вчора намалювала йому помадою.

— Що сталося? — спитав він.

Я не знала, що йому відповісти.

— Заходь, — пробурмотів він. — І як ти вчора дала собі раду?

— Нормально. Усе гаразд, — відповіла я стандартно, знаючи, що Матога любить стандартні питання й стандартні відповіді.

Я сіла, а він заходився парити каву. Спершу довго чистив кавоварку, мірками наливав воду, і весь час розмовляв. Це було напрочуд дивне видовище. Свентопелк, який говорить і говорить.

— Мені завжди хотілося побачити, що в тебе там, у твоїй шухляді, — сказала я.

— Будь ласка, — він відчинив її й показав. — Дивись, лише необхідні речі.

— Так, як у мене в Самураї.

Шухляда висувалася безшумно, варто було легенько потягнути пальцем. У гарненьких сірих чарунках лежали рівненько складені кухонні Знаряддя. Качалка, віничок для яєць, крихітна збивачка для молока на батарейках, ложка для морозива. І ще Знаряддя, котрі я навіть назвати не можу — якісь довгі ложки, лопаточки, дивні гачки. Усе це нагадувало хірургічні Інструменти для складних операцій. Виглядало на те, що їхній власник дуже дбає про них, усе було блискуче, кожна річ на своєму місці.

— Що це таке? — спитала я, узявши до рук широкий металевий пінцет.

— Це щипчики для фольги, якщо вона приклеїться до рулону, — відказав Матога й налив каву до філіжанок.

Потім збив сніжно-білу пінку з молока й налив до кави. Із шухляди вийняв комплект формочок і коробочку з какао. На хвилинку задумався, що йому вибрати, а тоді взяв сердечко. Притрусив какао, і на сніжній пінці на каві утворилося коричневе какаове серце. Матога широко всміхнувся.

Того дня я ще згадувала його шухляду. Про те, що її вигляд мене абсолютно заспокоює. Власне, я б сама хотіла бути одним із цих корисних Знарядь.

У понеділок усі вже знали, що Голови більше немає. Його знайшли в неділю ввечері жінки, які прийшли прибирати клуб. Кажуть, одна з них в шоковому стані, її відправили до лікарні.

* * *

До Поліції

Я розумію, що Поліція не має змоги відповідати на листи (не анонімки) громадян з якихось украй важливих причин. Не вникатиму в них, але дозволю собі повернутися до теми, яку вже порушила в попередньому листі. Проте не бажаю ані Поліції, ані будь-кому, щоб ним так нехтували. Громадянин, якого не помічають установи, певним чином приречений на небуття! Слід, однак, пам’ятати, що хто не має прав, того не стосуються обов’язки.

Повідомляю, що мені вдалося здобути дату народження (на жаль,