Читати книгу - "Подорож на край ночі"

ввійшла до родини? Можна тільки погодитись і піти геть.

Негри стали поволі задкувати, дійшли аж до порога, і коли батько, йдучи останнім, обернувсь, аби щось сказати, найрозбещеніший помагач, узутий у черевики, підохотив його, щосили копнувши ногою по сідницях.

Уся родина мовчки поставала під магнолією на тому боці вулиці й дивилась, як ми далі п'ємо аперитиви. Чорні збирачі каучуку немов намагалися збагнути, що ж з ними сталося.

Нас пригощав крамар, заражений кліщем корокоро. Він навіть поставив нам патефона: в його крамничці було все, і мені згадалися воєнні обози.

Як я вже казав, компанія «Пордюр'єр» у Малому Тоґо наймала для роботи в складах і на плантаціях чимало негрів і таких самих білих молодиків, як я. Тубільці, зрештою, працювали тільки тоді, коли їх підганяли дубцями, і з гідністю тримались цього звичаю. Натомість білі, вдосконалені загальною освітою, бралися до роботи доброхіть.

Палиця кінець кінцем утомлює руку, що змушена вимахувати нею, натомість надія стати могутнім і багатим, якою по вінця виповнені білі, не коштує нічого, нічогісінько. Нехай не хваляться перед нами Стародавній Єгипет і татарські тирани! Ті давні аматори — лише претензійні партачі, які не сягнули верхів найвищого мистецтва змушувати двоноге бидло до найтяжчих зусиль. Ті примітиви не тямили, що раба треба назвати «паном», вряди-годи тягти на вибори, купувати йому газету, а передусім — гнати на війну, аби він вилив там свої пристрасті. Чогось я таки вже навчився — християнин, у якого за плечима два тисячоліття, неспроможний утриматись, коли вулицею марширує полк. Його захоплює видовище, буяння ідей запаморочує голову.

Отож я постановив собі надалі пильнувати за власними думками та вчинками, вирішив якнайсумлінніше мовчати, аби приховати своє бажання дати драла, і, нарешті, не зважаючи ні на що, доскочити якомога більшого в компанії. Не можна втрачати ні хвилини.

Уздовж гамазеїв на багнистому березі похмуро чатували крокодилячі ватаги. Полискуючи металом, ці потвори вилежувались і тішилися спекотою, мов справжні негри.

Опівдні я лише дивувавсь, як можна в тій веремії так завзято метушитись і бігати по причалах. Негри джерготіли, мов навіжені.

Перше ніж податись у джунглі, я мусив нумерувати мішки й щодня душитися на складах компанії разом з іще кількома службовцями, в закутку між двома великими вагами. Навколо товклись обідрані прищаві негри, співаючи й виповнюючи повітря важким, ядучим духом. Кожен мав над собою хмаринку куряви і подеколи її струшував. Щедрі удари глухо падали на спини носіїв, і не чулось ні скарг, ні протестів. Така байдужість просто приголомшувала. Негри були не менш терплячі до болю, ніж до спекотного повітря цієї закуреної печі.

Інколи навідувавсь агресивний, як завжди, директор, аби пересвідчитися, чи справді великі мої успіхи в техніці нумерації лантухів та обважування.

Директор пробивав собі дорогу до ваг крізь юрбу тубільців, на всі боки вимахуючи палицею.

— Бардамю, — сказав він мені одного ранку, очевидно, сповнившись натхнення, — бачите оцих усіх негрів? Отож, коли я приїхав до Малого Того (відтоді вже минуло тридцять років), — ці гниди жили лише з полювання, рибальства й міжплемінної різанини! Спочатку я мав тут невеличку факторію й бачив їх, вони стеменно такі, як я оце розповідаю, й після перемоги верталися в село, несучи добру сотню кошиків людського закривавленого м'яса, щоб досхочу напхати собі черева! Ви чуєте мене, Бардамю? Закривавлена чоловічина! То були трупи їхніх ворогів. Отакі вони учти справляли. А сьогодні таких тріумфів уже немає. Бо тепер тут ми! Нема племен! Нема викрутасів! Нема вигадок! Є тільки робітники й арахіс! Уже не полюють і не бігають лісом з рушницями! Лиш арахіс і каучук! Аби сплачувати податки! Податки, щоб іще більше прибувало каучуку та арахісу! Бардамю, життя тут таке! Арахіс! Арахіс і каучук!.. До речі, онде просто сюди йде генерал Томба.

Генерал, старигань, що зігнувся під незмірним сонячним тягарем, і справді посувався в наш бік.

До армії генерал уже не належав, проте й цивільним іще не став. Тішачись довірою компанії «Пордюр'єр», він правив за зв'язківця між адміністрацією та торгівлею. Зв'язок доконечний, дарма що обидві стихії завжди змагалися між собою й не припиняли ворожнечі. Проте генерал Томба маневрував напрочуд успішно. Нещодавно разом з іншими особами йому пощастило обмитися від брудної оборудки, пов'язаної з продажем товарів ворожих країн, хоча нагорі вже підняли були руки.

На початку війни, коли армія зазнала поразки при Шарлеруа, генерала Томбу трохи оглушило — цього виявилося досить, аби приписати його до почесного резерву. Він зразу ж і скористався з того, заходившись ревно служити «Великій Франції». Проте спогад про давні бої під Верденом ще й тепер дошкуляв йому. «Наші солдатики не вщступлять! Вони тримають фронт!» — вигукував він, жмакаючи в долоні кілька телеграм. На складі було так гаряче, а події відбувалися так далеко, у Франції, що генералові Томбі ніхто не перешкоджав і далі провіщати майбутнє. Проте зрештою задля чемности ми гуртом, укупі з директором, повторили: «Так, то справжні герої!» Вдовольнившись, Томба пішов.

Перегодом і сам директор, пробивши палицею ще один шлях поміж тулубів, зник у ядучій куряві.

Жаркі директорові очі, в яких світилося жеруще бажання загарбати компанію, трохи навіть лякали мене. Мені ставало недобре від самої його присутности. Я не міг повірити, що в світі існує людина, спроможна виявляти таку зажерливість. Із нами директор майже ніколи не розмовляв щиро; добираючи ковзких та ухильних слів, він немов жив однією думкою: якнайзавзятіше змовлятися, шпигувати, зраджувати. Запевняли, ніби він сам-один краще видурює й привласнює в компанії більше, ніж уся решта службовців, що, як на мене, теж не лінувались. Я відразу повірив тим чуткам.

Поки жив у Фор-Ґоно, в мене інколи траплялося й дозвілля, тож я міг прогулятись цим своєрідним містечком, і всі мої бажання щоразу зосереджувались на єдиному вабливому об'єкті: на шпиталі.

Тільки-но я опинявся на новому місці, шпиталь одразу навівав мені давні амбіції. Адже моє покликання — бути хворим, просто хворим. Кожному своє. Я походжав біля шпитальних корпусів, що ховали таку силу обіцянок, страждань, затишку та ласки, й з великим жалем відступав од них та їхніх антисептичних чарів. Навколо стелилися моріжки, у траві метушилось дрібне птаство, бігали меткі, барвисті ящірки. Такий собі «рай земний».

А до негрів тут звикаєш досить швидко — до їхньої жвавої повільности, тягучих рухів, величезних животів африканок. Тубільці поширюють сморід злиднів, невгавущого марнославства й незбагненної покірливости, — загалом це така сама голота, як і в нас, тільки значно більше дітей, зате менше брудного шмаття й червоного вина.

Наситившись шпитальним духом,