Читати книгу - "Скрут"

бо вона рано чи пізно про все здогадається. Ти добре собі уявляєш? Ти привезеш її скрутові, живу… Живцем… Вона все розумітиме… Все відчуватиме… Так, Ігаре?

— Вона винна, а Ілаза — ні! Ні в чому!

— А в чому провина її, звідки ти знаєш?! Ти сам ні в чому ні перед ким не винен?! То чому ж ти судиш?

Ігар відвернувся. Запитав самими губами:

— А… що робить скрут із…

— Не скажу, — різко кинув Дізнавач. — Таке знання… не для тебе.

Ігар опустив голову. Павутиння… Плаский трупик птаха, з якого сиплеться пір’я… Руда голова ватажка Карена, паралізоване тіло в тенетах, жах і благання. Вкрадливий голос скрута; його ж бо не вблагати нікому. «Ти знаєш, що буде з Ілазою…»

— Сьогодні ми більше не говоритимемо, — промовив Дізнавач повільно. — Йди.

* * *

…За сотню кроків вона зупинилася, перевела дух. Ні, весела пісенька не причулася їй; за стовбурами миготіло щось малинове. Стежкою, що залишилася з часів загону Карена, неквапно крокував самотній безтурботний перехожий.

Перехожий — у глибокому лісі?!

Останнє зусилля — і вона видерлася з яру. Пісенька обірвалася; перехожий витріщив очі, у той час як губи його самі по собі склалися в солодкаву посмішку вродженого ловеласа.

Невисокий і худорлявий, він був колись дуже гарним; звідтоді випито не одне барило доброго вина, й тонке чоловікове обличчя назавжди набуло мідно-червоної барви, ніс втратив аристократичну форму, а білки очей затяглися сіточкою судин. Чепурний малиновий костюм був добряче вим’ятий, зате оксамитовий берет, теж малиновий, сидів на вусі з неабиякою грацією. За спиною в незнайомця висів музичний інструмент — здається, лютня; Ілаза розгледіла його, поки незнайомець низько та церемонно вклонявся:

— Наймиліша дівчино… Прийміть… прийміть…

Ілаза закусила губу. Їй раптом зробилося неприємно, що її прийняли за простолюдку. А за кого ще можна прийняти брудну, простоволосу дівку з обличчям, яке багато днів не знало пудри?!

Незнайомець широко посміхався:

— Дозвольте відрекомендуватися: Йото-менестрель. Ви чули? Сонети «До сонцегрудої», «О, втамуй», «Твоє волосся ніби водоспад»…

Ілаза раптом зрозуміла, що він і зараз із похмілля. Веселий пияк-менестрель.

— Ідіть звідси, — сказала вона глухо. — Негайно повертайте і йдіть геть. Мерщій.

Менестрель здивувався ще раз — куди більше, ніж тоді, коли просто зустрів у лісі самотню розпатлану дівчину. Нерішуче розтягнув губи:

— Твої слова… загадкові… Ти не дріада?

— Іди! — гаркнула Ілаза. — Якщо такий дурень, що приперся сюди, то май розум хоча б на те, аби забратися швидше! Тебе вб’ють!!!

Нерішуче кліпаючи, Йото позадкував. Уперся спиною в густий високий кущ; лютня застережливо бренькнула.

— Ти… Вибач, якщо я того… що-небудь не так… Іду вже, йду… Ми, розумієш, учора в «Двох соснах», що під Вузьким Бродом, поси-иділи… І туман такий, туман…

Найбільше в світі їй хотілося дати менестрелеві гарного копняка. Він рухався жахливо повільно — як сонна водорість. От розвертається… Розвернувся нарешті… От робить крок, другий… Оглядається, ідіот! Роззявляє рота… Прощається… Нарешті повертається знову, знову робить неквапний крок перевальцем… Іде. Віддаляється, не озираючись більше, малинова куртка миготить поміж стовбурами…

— Ні-і!!!

Вона ледь не оглухла від власного крику. Малинове борсалося вже високо над дорогою; до Ілазиних вух долинав здавлений, панічний зойк.

Довга сукня заважає швидко бігати.

Йото, менестрель-ловелас, висів у сірому павутинні, теліпався вниз головою, і його червоне обличчя теж зробилося малиновим, як і костюм:

— А-а-а! Що?! Що це?!

— Я попереджала, — сказала Ілаза стомлено. У траві під менестрелем валялися лютня, що тріснула від удару об землю, і чепурненький берет.

— А-а-а! Ти?! Заманила? A-а, відьма! Стерво! Замани-ила! Відьомське поріддя!! Чекай, ось я зараз вирвуся… В мене є ножик…

Ілаза заплакала. Менестрелів ножик за хвилину дзвякнув об деку лютні, вслід йому полетіли лайки та прокльони:

— А-а-а! Відьма… Звільни мене! Відкуплюся… Ну?!

Ілаза витерла очі. Озирнулася, оглядаючи сусідні крони; в неї над головою тріснув сучок. Так лунко, що навіть Йото на мить замовк.

— Не треба, — сказала Ілаза пошепки. — Будь ласка. Будь ласка. Ви обіцяли…

Тільки зараз до неї раптом дійшло, що стоїть білий день. Недавно полудень минув… Як?!

— Іди, Ілазо. Не варто далі дивитися.

— День, — прошепотіла вона у відчаї. — День же… Не ніч… Як же ви…

— Удень теж. Ти розчарована?

— Як…

— Іди.

Вона подивилася на замовклого Йото. На його вже пурпурове, набрякле, зовсім божевільне обличчя. Очі в менестреля, здавалося, зараз вилізуть із орбіт. Розбита лютня в пилюзі…

Вона повернулася, не оглядаючись, пішла геть. Її доля не набагато краща.

Вона лежала, бездумно стежачи за тінню від палички, увіткнутої в пісок; потім на сонце наповзла хмарка, й тінь зникла. Ілаза пішла до струмка й скупалася в крижаній воді. Менестрель, напевне, вже вмер.

Їй і раніше час від часу здавалося, що вона чує деренчливий голос і бренькіт лютні. Тепер мара виявилася настільки правдоподібною, що вона зціпила зуби й дозволила собі десяток кроків у тому напрямку. До місця, де менестрель попався.

Лютня звучала. Незлагоджено й глухо; Ілаза на музиці зналася, Йото з його нинішнім репертуаром не допустили б на жоден пристойний прийом.

Крок за кроком, начебто її вели на мотузці, Ілаза підходила дедалі ближче. Їй було страшно, але не йти не могла; незабаром до лютні приєднався й голос — теж глухий, здавлений і водночас надтріснутий:

Твоє волосся пишним водоспадом,

Спадає низько полум'ям рідким.

Два пагорби спереду та два ззаду

Ті струмені приймають залюбки…

Співак захекався. Лютня востаннє бренькнула й замовкла; Ілаза чула, як Йото благально бурмоче:

— Тут слів… Забув я слова, зараз забув… Пам’ятав і забув… Зараз пригадаю…

Щось сказав інший голос, від якого в Ілази спину обсипало морозом.

— Н-ні, — скинувся Йото. — Не мається на увазі, що вона горбата… маються на увазі прекрасні сідниці, які також виступають, подібні до пагорбів, але з іншого боку й нижче!

Ілаза стримала істеричний сміх. Ігар — той би не стерпів. По землі б качався від нервового реготу…

Вона насмілилася підійти ще ближче. Розрослі кущі приховували її від Йото; вона ж побачила нарешті менестреля, який сидів на дорозі. Увесь обліплений павутинням, він схожий був тепер на виловлене в льоху мишеня — попри навіть те, що брудний берет знову було хвацько зсунуто на вухо:

— Зараз… — бурмотів він, намагаючись налаштувати свій безнадійно зіпсований інструмент. — Нова пісня, ще тільки до половини складена… Але ніхто не чув ще… пане… ви перший…

А раптом він його не вб’є, подумала Ілаза. Полякає, послухає пісеньок… Як свідок Йото нічого не вартий — ніхто не повірить його