Читати книгу - "Скрут"

вигадкам про жахливого павука в лісі… Власне, він і свідків не боїться. Загін Карена — повнісінько свідків, і хтось, здається, навіть устиг втекти…

Або не встиг.

Ілаза притулилася до стовбура. Йото завів нову пісню — цілком милозвучну, якщо не враховувати ламкого від переляку голосу й тріснуту лютню; поступово натхнення перетворило менестреля настільки, що й пісня, і обличчя його виявилися раптом цілком шляхетними й навіть гарними:

О сонцегруда діво,

Твое лице — мов місяць.

Прийду, як сонце зайде,

Піду ж я на світанку.

Хай листя винограду,

І камінь розігрітий,

І дух п'янких магнолій,

І місяць у віконці…

Ілаза повернулася й тихо, щоб не сполохати співака, пішла геть. Надія дедалі міцніла: він не вб’є менестреля. Пожаліє. Пожаліє…

…Крик Йото зупинив її за кілька сотень кроків. Менестрель крикнув ще раз — і затих.

Вона постояла, кусаючи губи, мимоволі витираючи об сукню мокрі долоні; потім повернулася й пішла назад — хоча що не крок дужчало бажання бігти стрімголов.

Йото не було на колишньому місці. Він знову висів, сповитий сірими пелюшками, а лютня знову валялася на землі — дві струни були обірвані й закручувалися гарними спіральками.

— Ні… — просичав Йото ледь чутно. — Так не треба…

— Я й не збираюся — так. Так — це для дуже поганих людей… Для солдатів-найманців, які згодні вбивати за гроші. Коли вони паралізовані, отрута розкладається і діє повільно… Кров стає вже не кров’ю, а зовсім іншою рідиною. А тіло…

— Не треба, — Йото сполотнів. Густішали сутінки, і його колись червоне обличчя вирізнялося на сірому тлі, начебто вимазане вапном. — Не… треба…

— З тобою я цього не зроблю. Не бійся.

— Спа… сибі…

— Я позбавлю тебе свідомості. Ти й не зрозумієш, що вмираєш.

— Ні-і…

— Заплющ очі. Це буде легко й приємно.

— Ні-і-і…

— Заплющ. Не бійся. Ну?

Ілаза кинулася бігти.

Вона спотикалася й падала. Вона остаточно подерла пелену; до крові роздряпала обличчя й руки, а коли дісталася до струмка, то впала ниць і зайшлася, захлинулася сухим риданням. Сухим, бо сліз чомусь не було. Не йшли.

Його поява була болісною, мов удар.

— Усе? — запитала вона, не підводячись.

— Усе, — задоволено відгукнулася темрява в неї над головою.

— Бузувір, — сказала вона, дивуючись з власних слів. — Бузувір, мучитель… Звір до такого не додумається. Ти не звір.

Темрява зареготала:

— Ні, звичайно.

— Кат… ніякий кат до такого не додумається. І не людина теж.

— Ні.

— Чудовисько… Чудовисько! Тобі не треба бути! На землі немає законів, щоб ти був! Я хочу, щоб тебе не було! Я хочу!!!

— Ти думаєш, я не хочу?

Ілаза замовкла. Не час замислюватися про ці його похмурі слова.

Їй тепер однаково. Своєю балаканиною вона вже цілком заслужила те, що приготовано «для дуже поганих людей». Чого уник нещасний менестрель…

— Не бійся. Тебе я поки що не зачеплю.

— Ти… тварюка. Витончена тварюка.

— Так.

— Мучитель!

— Так… Усе правда, Ілазо. Я скрут.

* * *

Одного вогкого осіннього вечора дівчинці конче схотілося залізти в гарячу воду. І щоб над водою підіймалася пара.

Разом із Ліль вони натопили в кімнаті, а служниця притягла з кухні казан окропу з цілющими травами; слухаючи завивання вітру в димарі каміна, дівчатка черпаками наповнили велику діжку. Поряд стояли ще двоє цебер — із гарячою кип’яченою водою та крижаною, з криниці.

Залазячи у воду, Ліль засопла від задоволення. Дівчинка наслідувала її приклад і по саме горло поринула в тепле, запашне, літнє; з передчасною прикрістю подумала, як нелегко буде звідси вилазити. Знов у вогку тоскну осінь…

Розігрілася, зринула по груди й зручно сперлася на край діжки. Так можна сидіти хоч день, хоч цілий вік…

Ліль сиділа навпроти, мружилась, як задоволена кішка. Спіймала погляд дівчинки, з щасливим виглядом роздула щоки й закотила очі: хороше, мовляв… Її волосся розсипалося й занурилось кінцями у воду — Ліль недбало підняла його, збираючи у вузол на потилиці, й дівчинка раптом із подивом побачила, що під пахвами в Ліль теж росте волосся — чорне й кучеряве, тільки ріденьке.

Ліль помітила її подив. Гордовито підняла руки вище, даючи змогу помилуватися своєю новою красою; багатозначно примружилася, начебто запитуючи: а ти?

Дівчинка зацікавлено глянула й собі під руку. Звичайно, до Ліль їй було далеко, але якийсь пушок знайшовся і тут. Дівчинка здивувалась, але в цьому подиві прослизнула ніяковість.

Ліль сиділа навпроти, розімліла, мокра, рожевощока; дівчинка раптом побачила, що у неї в тому місці, де ще недавно в них обох були тільки коричневі кружальця сосків, тепер виступають з теплої води округлі горбочки — майже як у дорослих жінок.

Дівчинка мимоволі перевела погляд на власні груди; вона поступалася Ліль і тут — замість гарних круглячків їй відкрилися боязкі, начебто припухлі пуп’янки. Їй чомусь схотілося заховатись; вона ковзнула сідницями по дну діжки, поринаючи глибше. Вода знову підступила до шиї — тоді вона не втрималась і поторкала свої груди рукою. Нічого особливого — на дотик майже й не відчутно…

Ліль дивилась і мружилась. У її погляді була перевага — але було й підбадьорення, нічого, мовляв, підростеш… Але ж Ліль була тільки на півроку старша!

Дівчинка опустила очі. Уперше за багато місяців їй так гостро схотілося бачити матір.

Ліль будь-якої хвилини може прийти до матері, сховатися в складках спідниці, розповісти на вушко про свої відкриття й спитати поради; а їй, дівчинці, до кого йти? До Великої Фа?!

За вікном періщив дощ.

— Ти чого? — здивовано запитала Ліль.

Дівчинка склала долоні човником. Замислено провела живе суденце туди-сюди:

— Аальмар… Незабаром приїде. До першого снігу… Він обіцяв.

* * *

Хлопчик рухався легко й граціозно. Було йому років тринадцять, і він не досяг ще зросту дорослого чоловіка, однак і «дзьоб» у його правій руці, й «пазур» у лівій не були підлітковою зброєю — цілком повновагі бойові леза. Ось тільки «крила» на хлопчиськові припасовані були на виріст; Ігар здивувався, як таке маля вдостоїлося честі носити «крила». І досягло такого вміння — кілька простих фігур польоту хлопчисько виконав ніби між іншим, а по тому напружився й відірвався від землі надовго. Ігар спіймав себе на негідному, паскудненькому почутті; хлопчисько помітно перекосив основну позицію, і негарне почуття в душі Ігара виявилося лише радістю. Радістю чужої поразки.

Ніхто не помітив Ігарової ганьби. Звичайно ж, ніхто не помітив; він опустив голову й почервонів до сліз. У чому, скажіть, заздрити цьому хлопчиськові?! У тім, що він старанний і гнучкий, що в нього є «крила», яких