Читати книгу - "Аеропорт"

в Кетлін тривало не більше десяти хвилин. Оскільки зі сказаного співбесідником вона мало що розуміла, їй важив сам факт інтерв’ю, а не його зміст. Олексій за цей короткий час інколи навіть не встигав до пуття сфотографувати її співбесідника.

Зазвичай Олексій читав статті, у яких фігурували його фотографії. Англійську він знав чудово ще зі студентських часів. Цитати в статтях Кетлін ніколи не мали нічого спільного з тим, що їй насправді говорили в інтерв’ю.

У кращому разі з почутого вона розуміла два-три слова в реченні. А потім, не розгадуючи заново таємницю Розетського каменю, шкварила статтю й писала якісь відсебеньки. Ніби на тему. Хто перевірятиме статтю на сьомій сторінці в щоденній газеті? Ніхто. Бо ніхто й не читатиме.

Справді, хто взагалі читає цю щоденну прісну жуйку, що вже оскому набила? Хоч як крути, а незважаючи на всі їхні щорічні щедрі нагородження одне одного «Пулітцерами» й іншими «престижними» преміями, яких не порахуєш, більшість матеріалів американської преси, особливо зараз, на думку Олексія, «що може не збігатися з позицією редакції», з’являлися не так для читання, як для наповнення сторінок. Такий своєрідний цемент між цеглинками реклами. Редактори, головним клопотом і головним болем яких було нагодувати вічно голодного звіра, від журналістів вимагали, зазвичай, не «гарну» статтю, не «цікаву», а 6–8 дюймів тексту, або 12–15 дюймів, якщо на першу шпальту. На статті Кетлін якщо й звертали увагу, то переважно через фото Олексія. Він це знав. Усі це знали, разом із самою Кетлін, яка, не дурна, і далі працювала з ним у парі.

З 1988 року за Кетлін у журналістському середовищі закріпилося прізвисько Гарі. 1 квітня 1988 року радянська урядова газета «Известия» вперше дозволила собі пожартувати й опублікувала короткий першоквітневий репортаж про те, що одна із зірок світового футболу, англійський геній шкіряного м’яча, найкращий бомбардир чемпіонату світу Гарі Лінекер переходить у… московський «Спартак».

Якби Кетлін мала хоч грамулю почуття гумору, вона, звісно, відчула б каверзу й не клюнула б на цю очевидну приманку. Але почуття це було їй, на жаль, незнайоме. Вона ніколи не сміялася з чужих жартів, лише зрідка самотньо хихотіла над тим, що вважала власним жартом.

Коротше, Кетлін, працюючи в той час в одній із найбільших західних телеграфних агенцій, видала цю «сенсацію» як головну на стрічці новин. Тисячі агентств, газет і журналів не могли сумніватися в достовірності інформації, що йшла з телетайпів цього новинного гіганта, й опублікували цей жарт цілком серйозно.

Пізніше агенція була змушена виступити зі спростуванням та принизливими вибаченнями. Усім було соромно. Крім Кетлін. Вона була куленепробивною. Їй до всього, зокрема й до новин, було байдуже.

Для неї найголовнішим було якнайшвидше набрати 600, 800, 1200 чи скільки там треба слів і відправити редакторам. У результаті вона й пішла на підвищення в одну з найбільших американських газет, але вже з приліпленим прізвиськом Гарі.

На думку Олексія, Кетлін являла собою типовий збірний образ усього найгіршого в західній журналістиці. Самі журналісти визначали його коротким містким професійним терміном hack, що дослівно перекладається як «поденщик». Таких журналістів в Америці хоч греблю гати. А за доби політкоректності ця якість у професії стала просто незамінною.

На цій сумній ноті Олексій закінчив зводити внутрішні рахунки з Кетлін, а заразом і з американською журналістикою, і знову переключився на пошук об’єктів для зйомок.

Після двох відбитих нових піхотних атак і двох середньої інтенсивності обстрілів проти ночі Панас і позивний «Дракон» на ім’я Остап, цілком собі мирного вигляду, добродушний, очкастий професійний важкоатлет-середньоваговик двадцяти шести років, сам родом із Красного Каменя, рушили на злітку для розвідки ворожих позицій і коригування вогню.

Вони успішно виконували це завдання з дна гігантської воронки метрів за сто від позицій сепарів. «Арта» клепала сепарські (читай: російські) окопи вже півгодини, коли хлопці вирішили перекусити.

Коли потрапляєш на реальну війну, в окопи, де в тебе, саме в тебе, а не в героя на екрані стріляють, у перші дні, буває, їсти не хочеться, тобто ти харчуєшся своїм власним адреналіном. Але потім, через тиждень, максимум через місяць, надходить звикання, така собі біологічна адаптація, коли адреналін і далі виділяється, але вже втрачає свій наркотичний і болегамівний ефект, і організм знову потребує щоденну дозу нормальної їжі, навіть на фронті, навіть на передку.

І от Панас і Дракон, сидячи на дні воронки, під звичну, набридлу вже канонаду вирішили побавитися «нормальною їжею», а саме — відкрили по банці консервованої перловки. Пальник із собою на завдання не потягнеш, а холодну перловку солдати звуть «пластмасовою кашею». Це коли пластикова ложка ламається за спроби занурення в цю субстанцію. Але кожен справжній солдат на кожну пластмасову кашу має ніж, яким можна з’їсти все. От сидять вони собі, відколупують ножами назавжди застиглу перлову масу, і тут прилітає «нежданчик» — 152 мм від САУ (самохідної артустановки). Наче ж по сепарах «арта» працює, а не САУ. І з якого дива по них луплять? Помилка чи випадок? Знову залягли на дно.

— Чуєш, Панасе, — каже Дракон, струшуючи землю з пластмасової каші. — Так же і вбити можуть, а я голодний.

Доїли лежачи. Присіли, дивляться одне на одного, не розуміючи, як вони вже вкотре могли змусити себе з’їсти щось неїстівне.

— Панасе, у тебе каска не за розміром, — говорить Дракон, витираючи ніж вологою серветкою. — Вона має тобі по голові стукати під час бігу, хіба ні?

— Я віддаю перевагу пішій ходьбі, — відповідає Панас, — ти на себе краще подивися. У тебе не каска, а тюбетейка кевларова[ci].

Справді, якщо в Панаса голова ледь не тоне в касці, як у мисці, то в Дракона вона сидить на потилиці, як кіпа у єврея.

Однак настав час висунутися й подивитися, що там чути після обстрілу, бо з дна воронки нічого не видно. Вони висунули носи над краєм воронки. Спочатку один, потім інший.

* * *

Метрів за п’ятсот від друзів снайпер Сергій із позивним «Шакал» освоювався з новим прицілом з тепловізором, бо дні короткі, і нудно по ночах буває, як він любив жартувати.

Їхню групу з трьох чоловік направили до Краснокам’янського аеропорту абсолютно несподівано й нез’ясовно. Яка така необхідність хлопати укрів у цих нікому не потрібних руїнах «брестської фортеці»? Але робота є робота, наказ є наказ.

Усі троє снайперів уранці розподілилися периметром сепарських позицій навпроти нового термінала й почали полювання. Сергій раптом згадав їхнє крайнє завдання в Києві, у лютому. Не бий лежачого, спокійно й