Читати книгу - "Аеропорт"

нецікаво, як у тирі. А тут уже справжнє полювання на справжнього звіра. Сергій раптом згадав ту красиву брюнетку, яку він чи то підстрелив, чи ні. Треба було перевірити тоді, на Майдані. А так виходить чи то 97, чи 98.

Сергій у житті був акуратний, як у стрільбі. Він рахував свої «мисливські» трофеї. Афганістан, 1988–1989. Облога Білого дому в 1993-му. Чечня, 1994–1996. Чечня, 1999–2002. Грузія, 2008. Київ, 2014. І ось тепер цей загумінковий Красний Камінь, про існування якого він довідався з новин близько місяця тому. Ну і, звісно, пара-трійка приватних підробітків «у робочий від свободи час».

У прицілі нічного бачення за 507 метрів від нього на 9 годин 12 хвилин «тепліли» дві голови. Супер! Почали! Сергій стер рукою піт із брів, натиснув спусковий гачок один раз, потім другий. Ну от, 98 і 99, або 99 і 100! Блін, спрацював би ту дівулю — знав би точно, що сотенька!

У кишені завібрував телефон. «Дуже вчасно», — подумав Сергій. Повідомлення від дружини: «Милий мій! З Днем народження тебе! Приїжджай, отримаєш подарунок. Твоя Дюймовочка».

Сергій подивився на годинник. Там блідо-зеленим кольором світилися цифри 00:05.

— Спасибі тобі, дівчинко, за перші подарунки сьогодні! — снайпер поцілував свою гвинтівку СВДС і став любовно вкладати її в чохол.

* * *

«Недострелена» брюнетка сиділа на малесенькій кухоньці в Києві з бокалом портвейну, недопитого ще Степаном, і плакала, ронячи в нього сльози.

«Я просто дурепа, малолітка, не розумію, що роблю, не розумію, що мені треба», — думала вона, крутячи в руці телефон і не наважуючись подзвонити.

Нарешті, допивши вино, вона зважилася.

Набрала перший номер, почула автоматичну відповідь: «We are sorry, the person at this number is unavailable at the moment. Please leave your messege after the beep. Ве-e-е-е-е-е-р».

Набрала другий номер, почула схожу відповідь українською. Швиргонула телефон на постіль. І сама кинулася на неї лицем униз…

* * *

Дракон і Панас вдивлялися і вслухалися в темряву навколо. Голова в Дракона раптом відкинулася назад, і він захрипів. Панас різко повернувся до друга, і сам, побачивши іскри перед очима, відлетів на інший бік воронки. У голові не було нічого, крім шуму. А навкруги стояла тиша. По лицю текло щось липке. Він зрозумів: кров. Зняв каску, почав мацати голову. Розумів, що живий, але поранений. Сєргєїч потім скаже, що по всьому мало зламати шию.

Панас судомно шукав кульовий отвір, як невиліковно хворий зазирає у свої рентгенівські знімки. Панас його так і не знайшов. Кров і далі струмувала звідкись із лоба. Покрутив у руках каску, обмацав її і знайшов («Ні х…я собі струя!») пояснення всьому — кулю. Вона була практично не деформована. Пальцями відчув, що 7,62. СВД. Снайпер. Як він його вирахував у темряві? Куля застрягла у шарах кевлару. Провів рукою по лобі. Нестерпний біль над правою бровою. Відчув пальцями, що там стирчать якісь гострі зубчики. Почав висмикувати їх нігтями. Це були пластикові уламки розбитої каски, яка врятувала йому життя.

Кров заливала очі. Він присів на тремкі коліна у воронці. Почав шукати Дракона. Не міг же той утекти, відлетіти чи випаруватися? Дракон не зробив ні першого, ні другого, ні третього. Його товариш помер на місці. Куля снайпера увійшла йому в голову прямо над правою бровою. Панас знайшов його руками. Помацав шию. Пульсу не було. Пару хвилин тому вони давилися пластиковою кашею. Сміялися одне з одного, жартували, не думали про смерть. Тепер Дракон лежав бездиханним біля його ніг.

До 23 серпня 2014 року Панас мав молодшого брата, Сашка. Різниця у два роки. Він не був професійним військовим, як Панас.

Він був клоуном-аніматором у Київському цирку. Пішов на фронт добровольцем. Був убитий росіянами в котлі під Іловайськом. Панаса не було з ним. Він не міг врятувати брата. Він гостро відчував свою провину. Адже брат в армію пішов через нього. Мати сказала: ні. А він їй: «А як я брату в очі дивитимусь?». І пішов. І не повернувся. У дитинстві мама завжди казала їм: «Разом пішли гуляти, разом прийшли».

Сьогодні Панас пішов у бій не разом із братом, але разом із другом.

— Разом і повернемося, Остапчику.

Він перекинув два автомати навколо шиї, зняв із мертвого друга каску, броник, аби легше було нести, але залишив розгрузку, закинув на спину тіло Дракона (мертві значно важчі за живих, і пораненого легше нести, ніж мертвого) і, хитаючись і перечіпаючись у темряві, рушив назад, до своїх. Раптом запищав телефон. Він упав на землю, притиснутий Драконом.

— Отже, я не оглух, — сказав він сам до себе, почувши свій голос як відлуння з труби, і додав: — Так я ж вимикав телефон перед коректуванням.

Знову пікнуло. Не в нього. Десь поряд, блін.

«Б…дь, демаскування!» — подумав Панас і зрозумів, що телефон пікав у розгрузці Дракона. Він перевернув Дракона на спину, пробігся рукою по розгрузці, намацав телефон, вийняв його, підніс до очей, натиснув повідомлення й прочитав: «Остапчику, ми…» Повідомлення обривалося.

Він відкрив друге: «з татом п’ємо за твоє здоров’я. Ти саме зараз народився. Цілуємо. Любимо. Чекаємо».

— Твою мать, — тільки й зміг вимовити Панас у темряву.

Сірого кольору в світі більше не було. Тільки чорний…

Глава ХІІІ. Розстріл

12 квітня 2014 року, м. Солегорськ, Донецька область

— Дивися, дивися, Соня, вони міськвідділ штурмують, — Микола Іванович, старший кранівник «Укрсолі» — єдиного комбінату, який більш-менш функціонує (решта вже померли) в цьому глухому містечку, витирав вуса після раннього сніданку, накритого йому на кухні турботливою дружиною. Сніданок складався з чаю з полуничним варенням і бутерброда з маслом і вареною ковбасою. Микола Іванович спостерігав із вікна свого третього поверху за тим, що відбувалося перед головним входом міськвідділу міліції. — А куди це всі менти поділися, цікаво? Прямо кіно. Якщо почнуть стріляти, вважай, вихідний заробив.

Кранівник підсунув стілець до вікна, сів і далі дивився «кіно». Дружина Соня стояла поряд, хитаючи головою, підпертою маленьким зморшкуватим кулачком, і щось голосила собі під носа, осіняючи себе час від часу лаконічним, не розгонистим хресним знаменням.

За кілька метрів від них розгорталися події, яким судилося стати спусковим гачком того, що пізніше Москва офіційно й неофіційно іменуватиме не інакше як «громадянська війна на сході України». І що Київ неофіційно назве «війною за незалежність», а офіційно — «Антитерористичною операцією». І затягнеться ця кривава бодяга, хоч як її назви, на довгі місяці.