Читати книгу - "Виховання почуттів"

Грошей у тебе нема, я знаю. Але чи не зміг би ти підшукати йому якесь місце через пана Дамбреза або Арну?

Цьому, останньому, можливо, потрібні інженери на його фабриці. Фредерікові сяйнула думка: Сенекаль міг би повідомляти його про відсутність чоловіка, передавати листи, помагати в багатьох випадках, які можуть трапитись. Чоловіки завжди роблять один одному такі послуги. Зрештою, він добере способу скористатися Сенекалем таким чином, що той і не здогадається. Доля посилає йому помічника, це добрий знак, нехтувати ним не слід; і, вдаючи, ніби те йому байдужісінько, він відповів, що справу, мабуть, пощастить залагодити і що він за неї візьметься.

Фредерік узявся за неї негайно. В Арну було багато мороки з фабрикою. Він шукав мідно-червону китайську фарбу; але його фарби щезали при випалюванні. Щоб запобігти розтріскуванню фаянсу, він підмішував до глини вапна; та вироби ставали ламкі, емаль на рисунках бралася пухирчиками, великі пластинки жолобилися, і він, приписуючи ці невдачі поганому устаткуванню фабрики, хотів замовити нові дробарки, нові сушарні. Фредерік пригадав деякі з цих недоладностей і, зайшовши до Арну, сказав, що натрапив на людину вельми тямущу, здатну винайти знамениту червону фарбу. Арну аж підстрибнув на радощах, потім, вислухавши все, відповів, що йому нікого не треба.

Фредерік заходився вихваляти надзвичайні знання Сенекаля — воднораз інженера й рахівника, пречудового математика.

Фабрикант погодився на зустріч із Сенекалем.

Обидва вони засперечалися про оплату. Тоді Фредерік, утрутившись у справу, все влаштував, і в кінці тижня угоду було укладено.

Але фабрика знаходилась у Крейлі, тому Сенекаль не міг Фредерікові ні в чому допомагати. Ця думка, дуже проста, засмутила Фредеріка, як справжня невдача.

Він зрозумів: що більше справи відриватимуть Арну від дружини, то більше він сам зможе розраховувати на успіх у неї. Тоді взявся він вихваляти Розанетту, вказав Арну на все, чим той завинив перед нею, передав її невиразні погрози, почуті за останньої зустрічі, навіть згадав про кашемірову шаль, не приховуючи й того, що Розанетта звинувачує його в скнарості.

Арну, ображений цими докорами (та ще й занепокоєний), приніс Розанетті шаль, але посварив її за те, що вона поскаржилась Фредерікові; а коли вона сказала, що тисячу разів нагадувала йому про обіцянку, він став запевнювати, нібито забув, бо надто заклопотаний справами.

Другого дня Фредерік прийшов до неї. Хоч була вже друга година, Капітанша вилежувалась, а біля самого її узголів'я Дельмар за круглим столиком доїдав шматок паштету. Вона ще здалеку вигукнула: «Отримала! Отримала!» — тоді, взявши Фредеріка за вуха, поцілувала в лоб, довго дякувала, казала йому «ти» і навіть захотіла посадити його на своє ліжко. Її гарні ніжні очі блищали, вологий рот усміхався, округлі руки висувалися із сорочки без рукавів, і час од часу він відчував крізь батист пружні форми її тіла. Дельмар увесь цей час поводив очима:

— Але справді, друже мій, дорога моя!..

Те повторювалося потім раз по раз. Як тільки Фредерік заходив, вона підіймалася на лікті, щоб йому було зручніше поцілувати її, називала його любчиком, дорогесеньким, втикала йому в петельку квіточку, поправляла краватку; ці ніжності збільшувалися завжди, коли поряд бував Дельмар.

Чи не залицяється вона до нього? Фредерік так і подумав. На його місці Арну не посоромився б обдурити друга. Має ж він право не бути доброчесним із його коханкою, якщо він доброчесний з його дружиною; адже Фредерік гадав, що воно так і є, чи, точніше, хотів упевнити себе, ніби так є, намагаючись виправдати свою надмірну стриманість. Проте він вважав своє поводження безглуздим і постановив діяти щодо Капітанші рішуче.

Отож якось у пообідню пору, коли вона нахилилася над комодом, він підійшов до неї й обійняв її так недвозначно, що вона випросталася і вся спаленіла. Він почав знову те саме; тоді вона заплакала й сказала, що дуже нещасна, але це ще не дає підстави зневажати її.

Він повторював свої спроби. Вона змінила тактику: на все лише сміялась. Він надумався відповідати тим самим тоном і дійшов до крайнощів. Але він прикидався занадто веселим, щоб вона могла повірити в його щирість, а їхня товариська невимушеність стала на заваді серйозному вияву почуттів. Нарешті вона якось заявила, що не потребує чиїхось недоїдків.

— Яких це чиїхось?

— А може, ні? Забирайся до своєї пані Арну!

Фредерік часто говорив про неї; Арну, зі свого боку, мав ту саму звичку; Розанетті кінець кінцем увірвався терпець раз у раз вислуховувати похвали цій жінці, і її докір був у певному розумінні помстою.

Фредерік затаїв на неї образу.

До того ж вона почала його дуже дратувати. Інколи виставляла себе бувалою в бувальцях і злісно говорила про любовні діла зі скептичною посмішкою, яка будила в ньому непереможне бажання ляснути її по обличчю. Але за чверть години любов уже була єдиним благом на світі, і, примруживши очі та схрестивши на грудях руки, ніби когось обіймаючи, Розанетта в сп'янінні, майже непритомна, бурмотала: «Ох, так! Це чудово! Це так чудово!» Неможливо було збагнути її, взнати, наприклад, чи любить вона Арну, бо вона знущалася з нього, а проте, здавалося, й ревнувала його. Те саме і з Ватназ, яку вона називала то негідницею, а то своєю найкращою подругою. Зрештою, у всій її особі, навіть у тому, як вона закручувала косу, було щось незбагненне, схоже на виклик, і Фредерік прагнув її головним чином заради вдоволення перемогти й підкорити.

Що його діяти? Адже часто вона без жодної церемонії спроваджувала його, на хвильку з'являючись у дверях, щоб тільки шепнути: «Я зайнята до вечора!» — або заставав він її в товаристві душ дванадцяти гостей, а коли вони й залишалися вдвох, можна було битися об заклад, що завади поставатимуть без кінця-краю. Він запрошував її на обід, вона завжди відмовлялась; раз якось погодилась, але не приїхала.

В голові йому зродився макіавеллівський план.

Знаючи від Дюссардьє про Пеллеренові нарікання на свою адресу, Фредерік надумав замовити йому портрет Капітанші, портрет натуральної величини, який потребував би багато сеансів; сам він не пропустить жодного з них; властива художникові неакуратність полегшить побачення сам на сам. І він запропонував Розанетті позувати для портрета, щоб подарувати своє зображення дорогому Арну. Вона погодилась, бо заздалегідь уявила свій портрет у Великому салоні, на найпочеснішому місці, і навіть юрму, що товпилась перед ним, до того ж і газети заговорять про неї, тож вона відразу «ввійде в моду».

Що ж до Пеллерена, то він жадібно вхопився за пропозицію. Цей портрет повинен його прославити, стати шедевром.