Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

розхристаний Середа. Стискаючи в правій руці гвинтівку, лівою хлопець нащось махав на бігу, мимоволі вдаривши Шеремета в груди.

— Стій! Куди! — Артем сіпнув Семена за лікоть. — Що там таке?

— Пруть! — загорлав Середа йому в лице. — Дніпром сунуть кораблі! Четверо нарахували чи п'ятеро! Наші горять, збили на підходах! Луплять із гармат, на березі живого місця нема!

— Ти звідти? — Артем труснув його за плечі. — Робити що?

— Наче відходимо!

— Зовсім?

Шеремет розумів — іншої ради тепер нема. І все одно не вірив до кінця, що отаман Зелений віддасть наказ відступити, покинути Трипілля ворогові на наругу.

— Їх тьма! З усіх сторін лізуть! — Семен важко дихав, раз по раз пориваючись кудись бігти, так що Артем насилу здержував його. — Наші сотні розгорнулися на тій, — махнув рукою, — околиці! Довго не протримаються! Прикриватимуть, поки будуть відходити основні сили!

— Де ти це почув? Що далі?

Шереметові справді хотілося дізнатися, що робити далі. Лишатися в Трипіллі не мав наміру. Але тікати до лісу й ховатися там, немов тхір у норі, теж не збирався.

— Відходити! — випалив Семен. — Може, оборону візьмуть! Я до своєї сотні, ми прикриваємо!

Нарешті вирвавшись, Середа помчав уперед, змішався з іншими і зник з очей. Неподалік вибухи знову здибили землю. З боку Дніпра злагоджено стріляли кулемети. Трохи постоявши, покрутивши головою, Шеремет міцно стис руків'я нагана, повернувся й подався до дніпрового берега.

Довкола рвалися снаряди.

Палали хати. У диму ширяли перелякані лелеки, зігнані зі своїх звичних гнізд. Одне з таких було намощене поряд з Григоренчишиною хатою. Коли цієї весни мешканець повернувся туди, Артем не знати чого почав щоранку вітатися з цибатим птахом. Чорні клуби затуляли травневе небо, застилали сонце. День мимоволі переходив у ранній вечір.

Діставшись на околицю й вибігши на відкриту місцину, Артем зупинився і завмер, на якусь мить прикипівши поглядом до страшного й водночас могутнього батального видовища.

Уздовж дніпрового берега вже пришвартувалися три пароплави. Позад них курсували ще два судна, гудучи й пускаючи в небо густий темний дим. Із палуб били гармати, прикриваючи десант: матроси, в помітних навіть здалеку легких розстібнутих бушлатах чи піджаках, з — під яких визирали смугасті тільники, стрибали на берег, шикувалися і наступали, стріляючи на ходу. З ними мішалися бійці в зелених гімнастерках, та «смугастих» було більше. Тіснили повстанців з якоюсь завзятою, веселою злістю, підбадьорюючи себе голосними, густо пересипаними лютим матюччям тирадами. Зеленівці, які були в перших лавах, поволі відступали назад, уникаючи чомусь битися врукопаш, а ті, чий відступ вони прикривали, рухалися швидше, раз по раз оглядаючись і неприцільно стріляючи на ходу.

Стримати десант, здається, було можна. Проте, глянувши ліворуч, Шеремет побачив, як із — за кручі стіною висунулися кіннотники, розосереджуючись на ходу і легко підминаючи повстанську піхоту. Ляснуло кілька влучних пострілів. Кілька коней упали підкошені, але навали це не спинило: вершники вправно вимахували оголеними шаблями, збивали піших повстанців з ніг і топтали ще живих людей кіньми. Переможне глузування нестримно наближалося.

Артем, не зовсім усвідомлюючи свій намір, скинув руку з револьвером і двічі натиснув на гачок, не цілячись. Однаково стріляти не навчився, дарма що мав таку можливість. Проте дати ладу револьверові чи гвинтівці міг. Пальнув, щоб не стояти як стовп. Просто щоб не було соромно перед собою. А потім позадкував. Спочатку — поволі, тоді — швидше, швидше, ще швидше…

У тому, що перемоги сьогодні не здобудуть і повстанське військо покине Трипілля, Шеремет не сумнівався. Лишилося пояснити самому собі, як це назвати — відступом чи панічною втечею? Злагоджені рушничні залпи і зграйний хор кулеметів чулися чіткіше. Що далі, то рідше їм відповідали постріли, які б могли свідчити про шалений опір повстанців і їхній намір утримати позиції.

Артем знову почав вагатися, чи варто лишатися. Остання розмова з отаманом ще раз показала, яка широка прірва лежить між ними. Йому, міському до кісткового мозку лікарю, людині мирної професії, не місце серед сільських партизанів. Нищівний вир, який поглинав самостійну республіку отамана Зеленого, давав Шереметові несподіваний шанс зникнути, бо ж тепер і справді нікому нема до нього діла. Він ураз відчув, що готовий зробити цей рішучий крок. Тим паче триматися тут нема за що. Ніяких речей, ніякого майна, ніяких зобов'язань…

Маруся Григоренко.

Чому вона раптом зринула в пам'яті, Артем не міг пояснити. Щойно згадав хвору, яку доглядав, а отже, відповідав за її життя, — і ноги самі понесли його до Григоренчишиної хати. Біг не вулицями — хотів проскочити городами. Боявся заплутатися. Але такий шлях точно буде коротшим. Часу, він припускав, лишилося небагато. До гарматних вибухів, стрілянини й людського гамору долучилися собаки: гавкіт, здавалося, перекрикував усі звуки війни. Складалося враження, ніби хазяйські пси змовлялися незрозумілою людям мовою, прагнучи збитися докупи й гуртом накинутися на ворога, розриваючи його зубами… Навперейми Шереметові метнувся один, величезний, кудлатий, злий. Він аж захлинався лютим гарчанням, вишкіривши ікла. Щоб налякати його, Артем стрельнув у повітря. Пес відскочив і з гавкотом зник у найближчих кущах. А Шеремет знову побіг, придумавши кінець кінцем, що робитиме далі.

Вони з отаманом по — різному уявляють собі радянську владу. Але про більшовиків мають спільну думку. І кидати Марусю, яка ще не зовсім зміцніла, на поталу цим звірям Артем не збирався. Коли б то вдалося вивезти її звідси разом з Катериною… Хтозна, може, ще випаде нагода. Але він узяв твердий намір не кидати їх у біді: ці дві жінки давно перестали бути для нього чужими.

6

Наближаючись до хати, помітив у сусідському дворі запряжену бричку.

Звідки вона там узялася, гадки не мав. Поряд з Григоренками жили Самченки, в чиєму хазяйстві було два вози. Проте ця стояла ніби без догляду. Не дивно, що двір наче вимер: селяни поховалися, тож Шеремет накинув на бричку оком. Байдуже, кому вона належить, коли кругом рвуться набої.

Перестрибнувши через невисоку огорожу, Шеремет перетнув садок, повернув за ріг хати й вибіг у двір.

Завмер, побачивши височенного розпашілого червоноармійця, який волочив по землі Катерину.

Та не кричала. Перше, що шибнуло в голову, — все, мертва. Але враз жінка голосно застогнала, і боєць, коротко замахнувшись, ударив її під куприк носаком важкого солдатського черевика. Як він тут опинився, чи сам, чому його ніхто не спинив? Невже прорвалися з цього боку? Питання швидко промайнули в голові, проте відповідей на них не було. А солдат тим часом уздрів несподіваного гостя і, здається, здивувався.

Якийсь час чоловіки стояли, зціпенівши й міряючи один одного очима.