Читати книгу - "Інші пів’яблука"

людьми, що говорили з нею однією мовою. Відтрутила їхня галаслива безцеремонність? Не хотіла, щоб хтось уважав її за одну з тої спільноти? Вдома, на своїй території, десь у Львові, в Києві чи в Жмеринці – не важливо, де саме, вона б такими думками не журилася. Що їй до випадкових сусідів, які всюди почуваються наче вдома! Але тут, на віддалі, ніяковіла від того, що, не признавшись, неначе зреклася своїх.

Уляна влетіла до вестибюлю зі скрученою газетою в руці, як шпигун у старому радянському фільмі. Після палких обіймів розгорнула сторінку, потицяла в неї свіжим манікюром:

– Бачиш, що французи пишуть про нашого Пінзеля!

Галя подумки усміхнулася слову нашого. Колишня однокурсниця вже років із тридцять жила у Франції, проте запевняла: «Я маю французькі документи, але серце – українське». Галя просила Уляну: не треба турбуватися, я сама, та де там! Уляна пообіцяла: я не заважатиму, поїдемо разом до Лувру, на все там сама роздивишся, а я тобі розкажу, як минуло відкриття. Це було знаменито! Згодом погуляєш Парижем, як схочеш. А ввечері – до нас, тут без варіантів, відмову не приймемо. Луї сам готуватиме м’ясо.

Минулого разу, два роки тому, в Парижі Уляна теж намагалася опікуватися товаришкою. З’їздили тоді її машиною у Версаль, пили рожеве вино і брали інтерв’ю в колишніх земляків, що закоренились у французький ґрунт. Тепер, обережно маневруючи на своєму «ситроєні», Уляна розповідала про те, які були обличчя у французьких гостей і що навіть поважні учасники подій, не змігши прибути вчасно, радо стояли згодом у черзі, щоб потрапити на нашого Пінзеля.

Перед входом до Лувру, за кілька метрів від скляної піраміди, два банери сповіщали про головні експозиції сезону – Рафаеля та Пінзеля. На банері Пінзеля – Богоматір зі сльозою, чи не найкраща робота майстра. Квиток до Лувру коштував одинадцять євро. Придбавши його, можна було обійти хоч увесь музей, але вони одразу пішли до Пінзеля, в каплицю Сент-Шапель, де свого часу складали присягу французькі королі, у серце Лувру, як красномовно висловилася схильна до патетики Уляна. Вона неймовірно зраділа, побачивши чергу. Розчохлила фотоапарат і, поспитавши людей, чи вони не проти потрапити в кадр, узялася фотографувати і чергу, і Галю в черзі. «Це – авторка книжки про Пінзеля! – не вгавала Уляна. – Роману про цього скульптора, до якого ми всі стоїмо!» Галя не знала, куди очі дівати. Хотілося залишитися самій, щоб ніхто не заважав, щоб роздивитися усе, до найменших дрібниць, бо наразі їй впала у вічі лише якась дивна для такого місця табличка з несподіваним попередженням: «Стережіться злодіїв!»

Зала виявилася меншою, ніж Галя сподівалася. Стіни каплички затулили щитами білого й теракотового кольорів, створили новий сучасний простір. Посеред зали на білих подіумах установили по кілька скульптур. Біля центральної стіни відтворили головний вівтар Годовицького костелу – того зруйнованого храму, де нещодавно вони були з Іриною та Яном Кумпою. Скульптури з вівтаря ще кілька місяців тому стояли в музеї Пінзеля у Львові, вона пам’ятала, якими вони були тоді. Тепер, після реставрації, вони набули нового, доглянутого, вигляду, під шаром свіжого левкасу та позолоти вже не лишилося небезпечних порожняв. Руки реставраторів заповнили їх спеціальними розчинами та наповнювачами, наче косметичні хірурги впустили під шкіру постарілій красуні рятівну дозу силікону.

– Знаменито! – зробила висновок Уляна.

Життєрадісні ямочки стрибали на її щоках. Уляна піднесено переповідала, що чула на відкритті, які люди були, що говорили. У своєму звіті їй удавалося поєднати цитати з промов високих гостей, зауваги до того, хто як був убраний і що було згодом на бенкеті в готелі неподалік. Капличку, казала, спеціально відкрили для цієї виставки – зняли захист з вікон, бо скульптурам сонячне світло та повітря не шкодить, на відміну від живопису, який висів на стінах перед тим.

Галя обійшла кімнату по периметру, помітивши, що дехто молиться зі сльозами на очах… Пінзель був і той, і не той. Вона звикла до іншого, понівеченого, сплюндрованого, врятованого в останню мить, вихопленого з-під пилки чи з вогню. Вона так хотіла побачити роботи Пінзеля саме тут, у Луврі, а тепер навіть не могла визначитися зі своїми відчуттями: такі складні й суперечливі вони були. Їй здавалося, що фігури треба було поставити на тій висоті, для якої їх створив свого часу майстер. Що на рівні очей вони мають підкреслено приземлений вигляд. Що комфортний особистий простір для цих скульптур є більшим, ніж людський, і на це слід зважати.

– Правда, класно, що скульптури розмістили невисоко? – допитувалась Уляна. – Можна розгледіти кожний пальчик, кожну тріщинку.

– Але сльоза вже не сльоза – бачиш, як її зроблено, – не погодилася Галя.

– Та ти що! – розпалилася невгамовна Уляна. – Ти що? Так краще! Що б розгледіли, якби ходили із задертими вгору головами? Це ж музейний простір, а не церква.

«Жертвопринесення Авраама», «Самсон розриває пащу лева» – ці скульптури, без сумніву, вражали. І Богоматір зі святим Іоаном, і янголи на фрагментах консолей, і центральна фігура Розп’яття. Біля цих сімох глядачі затримувалися найдовше.

Уляна торкнулася рукава:

– Пардон, усього лише кілька слів…

Французька репортерка – назви її газети Галя ніколи й не чула – попросила в Уляни допомоги порозумітися з авторкою роману. «Як давно ви відкрили для себе Пінзеля?» – запитання було зрозумілим і без перекладу однак відповісти без Уляни вона й справді не змогла б. Уляна залюбки взялася перекладати, повторюючи за Галею історію про те, як вона, тоді ще зовсім юна репортерка, повернулася з Олеського замку з репортажем для газети, і розповіла, які дивні скульптури бачила у фондосховищах замку. Деякі без облич, без рук, без пальців, з ампутованими ступнями – музейники врятували їх від сокири, від вогню, витягли з боліт коло церков, пристосованих на той час під спортзали та зерносховища. У першому своєму інтерв’ю з директором картинної галереї Борисом Григоровичем Возницьким Галя розпитувала про врятовані скульптури Пінзеля – він звозив їх до колишнього монастиря капуцинів, що під Олеським замком. Розповідав, що вдалося зібрати лише третину робіт Пінзеля, а дві третини знищили. Доводилося навіть витягати пилку з фігури, що її різали на дрова. Боляче було дивитися на глибокі шрами понівечених скульптур. Однак саме сліди варварського втручання змушували відчути глибоке потрясіння від того, що в цих скульптурах поєдналися найвищі можливості людської природи і її найнижчі вияви.

Галя зупинилася, вона й так замість кількох слів дала вельми розлогу відповідь. Але репортерка не вимикала диктофона. І Галя, вислухавши запитання, повела далі:

– Чи розуміємо