Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

самій лише сорочці, і кам’яна домівка вжалила холодом. Проте жінка не зважала. Розгледівшись, вона побачила в’язку сухих дров, а поруч з нею висіла нанизана на прутик ще жива рибина. Неподалік порався з неводом Гирко.

— Здоровенькі були, — привіталася з ним жінка.

Той озирнувся.

— Здорова будь, чаклуночко… Здорова будь, відьмочко, — загомонів водяник, хутко згортаючи снасть.

Ще трохи попоравшись, він схопився з місця і попрямував у чагарник.

— Дякую, — гукнула вслід пані Даманська.

Гирко озирнувся і закивав своєю пелехатою головою.

— Увечері ті качку принесу, — сказав і щез.

Катерина звела очі догори, вдивляючись у світанкові небеса. Звідкись з’явився чорний ворон і став потроху наближатися. Потужно залопотівши крилами, вмостився на очеретяній стрісі.

Чаклунка промовила до нього кілька дивних згуків, а потім упівголоса додала:

— Лети і будь моїми очима. Я хочу знати, що там коїться.

Птах каркнув моторошно і здійнявся в повітря. Коли він зник, жінка нечутно повернулася до середини млина і лягла поруч із коханцем, що досі мирно спав.

А птах легко кружляв, розправивши широчезні крила, підставляючи груди повітряним течіям. З висоти його польоту добре виднівся Високий Замок, під стінами якого рясніли намети воєвод і халабуди міщан-ополченців. Схоже, ні тим, ні тим наче й не набридла облога фортеці і вони затялися будь-що викурити звідти відьму.

Нижче, до самих міських валів, стелилося Підзамче. У нього сірою вигнутою стрілою врізався Волинський тракт. За валами два кільця мурів міцно тримали Львів у своїх обіймах.

Ворон трохи знизився і, минувши Глинянську Вежу, прошмигнув повз Руську церкву та закружляв над Ринком.

У кам’яниці Шольців було прочинене горішнє вікно, де знаходився кабінет бургомістра. Сам глава магістрату, незважаючи на ранню пору, вже сидів у своєму велетенському кріслі за письмовим столом, втупившись поглядом у каламар, наче ця бездуховна річ могла від того ожити і проректи йому «salve» або інше щось такого ж глибинного змісту. Звісно, Якуб Шольц не завважив птаха, який сів на підвіконня.

До кабінету обережно проник слуга-німець і повідомив, що начальник міської сторожі уклінно просить його прийняти.

— Клич, — кинув бургомістр, не відриваючи погляду від каламаря.

За мить до кімнати гучно ступив пан Єжи Даманський і, по-військовому виструнчившись, перепросив, що о такій ранній порі посмів тривожити його милість бургомістра. Той звів на нього стомлені очі і байдуже махнув рукою.

Ці двоє були схожі між собою. Принаймні в обох червоні очі виказували недоспану ніч, а бліді фізіономії — препаскудні думки, що замінили сон.

— Пшеде вшисткім, хчяв бим запевнічь, вашмосць, — схилив голову начальник міської сторожі, — що облога Високого Замку, яку ви мені доручили, анітрохи не ослабла. Вартові не втрачають пильності, вашмосць.

— Данке шьон, — буркнув той у відповідь без краплини вдячності.

— Забуйство королівського посланця, ясновельможного графа Хіха, значно ускладнило становище Білоскорського, — продовжив пан Даманський. — Гадаю, він ще недовго буде противитись нам та закону. А для певності пан староста вже надіслав клопотання особисто його мосці маршалку, жебим той зволив відправити сюди півхоругви.

Бургомістр стиснув зуби.

— Хіба пан не здатен впоратися сам? — процідив він.

— Але ж, вашмосць, — винувато сказав Даманський, — в замку гармати. Ану ж коли драбам заманеться повправлятися у стрільбі?

— Не заманеться, — буркнув Шольц і, важко зітхнувши, закрив гаряче чоло долонею, — вони не стрілятимуть у тих, кого бережуть.

Начальник міської сторожі змовк, але не рушив з місця.

— Якщо це все, твоя милосте, то можеш іти, — стомлено сказав бургомістр.

— Ні, коли пан дозволить… Маю ще дещо сказати, в чому потребую панської підтримки.

Говорити Єжи Даманському раптом стало неймовірно важко. В горлі пересохло, мовби язик був посипаний перцем.

— Кажи, — бургомістр, здавалось, не помічав його потуг.

— Моя жона… коли дозволите… моя жона зникла.

Якуб Шольц звів на страждальця байдужі очі. З хвилину він намагався пригадати, про кого йдеться, а коли врешті згадав, то вперше за ранок усміхнувся.

— Не второпаю, чому ти вважав, що зможеш втримати таку красуню біля себе, — промовив бургомістр, — ці русинки мають вогонь замість серця. І коли він клекоче, закон для них — ніщо.

Начальник міської сторожі, вдавши, що не збагнув змісту сказаного, сердито виплюнув з рота не надто вправно підстрижені вуса, що настирливо туди лізли, і вже трохи впевненіше продовжив:

— Щодо цієї справи, коли зволите, я маю певні підозри щодо певної особи…

— Говори ясніше! Кого і в чому ти підозрюєш? — нетерпляче вставив Шольц.

— Одного молодого панича. Вашмосць надавали йому протекцію, — відповів Даманський, — себто маю на оці отого вар’ята, Збуя…

— Кого?

— Себастьяна, поета…

Бургомістр підвівся з-за столу і підійшов до вікна. Уздрівши там ворона, що спокійнісінько позирав на нього великим червоним оком, він позадкував від несподіванки, але одразу ж повернувся і кілька разів погрозливо махнув рукою в бік непроханого гостя. Птах, очевидно, мав би налякатись і щодуху кинутися геть, але натомість навіть не поворухнувся.

— Згинь, сатано, — прошипів бургомістр, але й це не подіяло.

Начальник міської сторожі двічі кашлянув, даючи зрозуміти, що і він нікуди не подівся.

— Якої ж підтримки ти хочеш? — перепитав Шольц, зачиняючи вікно.

— Цей убогий віршомаз спокусив мою дружину. Я прагну суду над ним! — шпарко вигукнув той.

Якуб Шольц зітхнув і гепнувся у своє крісло.

— Чого ж ти до мене прийшов? Іди до війта, — насупився бургомістр.

— Бо я не про той суд прошу вельможного пана, — пояснив Даманськй, — а про інший. Я старий жолнеж, і не пасує мені бабратися з паперами! Тож коли пан знає, де тепер цей зброднік Себастян, то нехай скаже мені, заради Христа, аби я зміг викликати його на герць. А де він, там і моя Катажина… Як із нею вчинити, ще не вирішив…

На останніх словах голос його затремтів.

— Якщо пан так певен у своїх підозрах… — почав Шольц, у якому нарешті прокинулось співчуття.

— О-о-о! — перебив його зраджений муж, — ще тоді, в бенкетній кам’яниці, на балю, я збагнув усе!.. Так, я цілковито певен! О-о-о!..

Схаменувшись, пан Даманський знову виплюнув з рота вуса і винувато опустив голову.

— Отже, пан цілком певен… — розмірковував бургомістр. — Значить, битися з Себастяном — то справа гонору. Але подалі від моїх очей, а потім — геть із міста!

— Тут, де рід Даманських вкрито такою ганьбою, мене ніщо не стримає, — скрушно відповів той.

— Більше тобі зарадити нічим не можу, — твердо сказав Шульц. — А де зараз Себастян і твоя перелюбниця, не знаю…

Бургомістр не договорив. До кабінету знову прослизнув слуга і повідомив, що його милість війт просять прийняти.

— Хай йому грець, — процідив бургомістр. — Заледве ж сьома!

— Я не заберу багато часу, —