Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

– Тоді як ти могла дозволити…

– Я не могла цьому зарадити, тітко! – вигукнула я, вибухнувши плачем. Це не були сльози з горя чи зі страху, а радше вибух моїх безладних почуттів, та вони зворушили тітку. Вона вже лагідніше порадила мені піти до кімнати, а потім ніжно поцілувала, побажала доброї ночі та ще й дала мені свою свічку; і я пішла, та була настільки схвильована, що не могла заснути. Записавши все це до щоденника, я почуваюся спокійніше і вже буду вкладатися до ліжка.

Розділ XX

24-е вересня. – Вранці я прокинулася легкою, бадьорою і навіть щасливою. Ранок був пречудовий, тож я вирішила прогулятися наодинці зі своїми думками. На траві лежала роса, в повітрі літало осіннє павутиння; маленька берестянка виливала в пісні свою душу, а моє серце було переповнене вдячністю й щастям.

Та не встигла я пройти алеєю, як мою самотність потурбував той, про кого я думала, себто містер Гантингтон. Його поява була такою несподіваною, що я, можливо, прийняла б її за витвір моєї збудженої уяви, та тут-таки відчула, як він обняв мене за стан і поцілував у щоку.

– Моя Гелено! – радісно вигукнув він.

– Ще не ваша! – сказала я, поспішно ухиляючись від його самовпевненого привітання. – Не забувайте про моїх опікунів. Вам нелегко буде отримати тітчину згоду. Хіба не бачите, що вона упереджена проти вас?

– Бачу, найдорожча моя; і ти маєш сказати мені чому, щоб я міг знати, як найкраще здолати її опір. Гадаю, вона думає, що я гульвіса, і вирішила, що я, певно, володію дуже малою кількістю земних благ, якими можу обдарувати свою кращу половину? Якщо так, то ти повинна сказати їй, що моя власність здебільшого успадкована без права відчуження, і я не можу її позбутися. Можливо, на решту маєтку є кілька закладних, але про це не варто й говорити; і хоча я визнаю, що не такий багатий, як міг би бути – або колись був – та, гадаю, ми змогли б досить комфортно прожити на те, що лишилося. Знаєте, мій батько був скупуватий і не мав іншої втіхи, як накопичувати добро; тож не дивно, що його син повинен вбачати свою основну втіху у тому, аби витрачати те багатство; і це я й робив, поки наше з тобою знайомство, люба Гелено, не навчило мене іншим поглядам і благороднішим цілям. Вже навіть думка про те, що ми житимемо разом, що я буду піклуватися про тебе, змусить мене обмежити свої витрати і жити по-християнському, – не кажучи вже про всю ту розсудливість і доброчесність, яку ти поступово вселятимеш у мою душу своїми мудрими порадами і милою, привабливою добротою.

– Моя тітка думає не про гроші, – відказала я. – Вона достатньо розсудлива, аби не цінувати мирське багатство більше, ніж воно того варте.

– То що ж іще?

– Вона бажає, щоб я вийшла за справді хорошого чоловіка.

– Либонь, за чоловіка безсумнівного благочестя, еге? Ну, гаразд, із цим я також упораюся! Сьогодні ж неділя, чи не так? Я відвідаю церкву зранку, після обіду і ввечері, і буду поводитись так благочестиво, що вона ставитиметься до мене із захопленням і сестринською любов’ю, як до головешки, вихопленої із полум’я. Я прийду додому, побожно зітхаючи від проповіді дорогого містера Блатана…

– Містера Лейтона, – сухо сказала я.

– А той містер Лейтон, напевне, любий проповідник, що думає лише про небесні речі?

– Він добра людина, містере Гантингтон. Хотілось би мені, щоб я й про вас могла так сказати.

– О, я й забув, що ти ж також свята. Благаю вибачення, кохана! Тільки не називай мене містером Гантингтоном – моє ім’я Артур.

– Я ніяк вас не називатиму, бо не матиму з вами нічого спільного, якщо ви й далі так будете говорити. Якщо ви справді маєте намір обдурити мою тітку, як ото сказали, то ви дуже лиха людина; якщо ж ні, то негарно з вашого боку жартувати на таку тему.

– Я виправлятимуся, – сказав він зі сміхом, який перейшов у сумне зітхання. – А зараз давай поговоримо про щось інше. Підійди ближче до мене, Гелено, і візьми мене за руку; а потім я залишу тебе саму.

Я вчинила, як він хотів, і сказала, що незабаром повернуся з прогулянки.

– Ще довго ніхто не спускатиметься до сніданку, – відповів він. – Ти щойно згадувала про своїх опікунів, Гелено, але ж твій батько ще живий?

– Так, але я завжди вважала дядька й тітку своїми опікунами. Мій батько повністю доручив мене їхнім турботам. Я ніколи не бачила його з часу, як померла матуся, і моя тітка, на мамине прохання, забрала мене до Стенінглі, де я відтоді й мешкаю. Якщо дядько з тіткою погодяться, то, гадаю, батько не заперечуватиме.

– Але чи дасть він згоду на шлюб зі мною, якщо тітка буде проти?

– Ні, не думаю, що він аж настільки перейматиметься моїми справами.

– Він заслуговує на осуд, бо й не уявляє, що за янгол його дочка, та воно й на краще, бо якби він це знав, то не бажав би розлучатися із таким скарбом.

– І ще одне, містере Гантингтон, – сказала я. – Сподіваюся, ви знаєте, що я не успадкую дядькового маєтку?

Він запевнив, що ніколи про це навіть і не думав, і попросив не псувати йому втіхи балачками на такі нецікаві теми. Я була рада цьому доказові безкорисної прихильності, бо дядьків маєток мала успадкувати Анабелла Вілмот.

Я сказала, що вже пора вертати назад, та йшли ми повільно і ще встигли багато про що поговорити. Немає потреби повторювати все, про що ми розмовляли, – краще описати те, що сталося після сніданку, коли містер Гантингтон підійшов до дядька, щоб попросити моєї руки, а тітка запровадила мене до іншої кімнати, де знову почала умовляти, щоб я не давала згоди містерові Гантингтонові.

– Ви не любите його, тітко, я знаю, – сказала я на те. – І навіть його друзі й наполовину не такі погані, як ви їх змалювали. Один із них, наприклад, Волтер Гаргрейв, брат Мілісент: він взагалі непоганий чоловік, якщо правда бодай половина з того, що вона про нього розповідає.

– У тебе складеться дуже невідповідне уявлення про характер чоловіка, – відповіла вона, – якщо ти судитимеш про нього за словами його люблячої сестри. Найгірші з них зазвичай знають, як приховувати свої злочини від сестри, та й від матері теж.

– А ще є лорд Лоубаре, – продовжувала я, – вельми пристойний чоловік.

– Хто тобі таке сказав? Лорд Лоубаре – безнадійний чоловік.