Читати книгу - "Янтарне скло"

дивився на руку Віла, котра лежала на піхвах біля його пояса. Дівчинка знала: шевальє гадає, цю поки ніж у Віла, хлопець сильніший за нього. «Отже, ні в якому разі не можна давати їм знати, що ніж зламано», — вирішила вона.

— Дуже добре, — промовив шевальє. — Ми допоможемо вам, адже саме в цьому полягає завдання, що його нам дали. Проте ти повинен повідомляти нам, що збираєшся робити.

— Згоден, так буде чесно, — відповів Віл. — Слухайте: відпочивши, ми повернемося до Ліриного світу та відшукаємо нашого друга ведмедя. Він десь неподалік.

— Ведмідь в обладунках? Дуже добре, — сказала Салмакія. — Ми бачили, як він б'ється, і допоможемо вам відшукати його. Але потім ви повинні разом із нами вирушити до лорда Ізраеля.

— Гаразд, саме так ми й учинимо, — дуже переконливо збрехала Ліра.

Пантелеймон трохи заспокоївся, крім того, його охопила цікавість, тож Ліра дозволила йому здертися їй на плече, і там він перетворився на бабку, схожу на тих, що літали в небі в них над головами, та приєднався до них у повітрі.

— А ця отрута у ваших шпорах, — знову звернулася Ліра до галівесп'ян, — вона смертельна? Ви ж укололи мою матір, пані Кольтер, чи не так? Вона помре?

— Я уколов її лише трохи, — відповів Тіаліс. — Повна доза дійсно вбила б її, однак від маленької подряпини вона лише протягом доби відчуватиме слабкість і сонливість.

«А також біль, від якого можна збожеволіти», — додав він про себе.

— Мені треба поговорити з Лірою наодинці, — заявив Віл. — Ми на хвилинку відійдемо.

— Цим ножем, — казав шевальє, — ти можеш прорізати вікно з одного світу до іншого, чи не так?

— Ви мені не довіряєте?

— Ні.

— Гаразд, я залишу ніж тут. Коли його не буде в мене, я не зможу ним скористатися, так?

Віл відчепив піхви та поклав їх на камінь, і вони з Лірою відійшли та сіли так, щоб їм було видно галівесп'ян. Тіаліс уважно дивився на рукоятку ножа, але не торкався його.

— Нам доведеться миритися з ними, — сказав Віл. — Щойно ніж буде полагоджено, ми втечемо.

— Віле, вони рухаються так швидко! — зауважила дівчинка. — І вони геть безжальні, убити людину для них — раз плюнути.

— Сподіваюся, що Йорик полагодить ніж. Я тільки зараз зрозумів, як він нам потрібен.

— Він обов'язково це зробить, — упевнено промовила Ліра.

Вона не відводила очей від Пантелеймона, котрий носився туди-сюди в повітрі, подібно до справжніх бабок, хапаючи мошок. Він не міг набагато віддалятися від Ліри, але рухався так само швидко, як бабки галівесп'ян, і був забарвлений навіть яскравіше від них. Ліра підвела руку, і деймон усівся на неї. Його довгі прозорі крила вібрували.

— Як ти гадаєш, чи безпечно для нас буде спати в їх присутності?

— Гадаю, безпечно. Вони безжальні, але це люди честі. Діти повернулися до каменя, і Віл сказав галівесп'янам:

— Я збираюся поспати. Ми вирушимо вранці.

Шевальє кивнув, і Віл відразу підігнув коліна й за мить заснув.

Ліра сіла поруч із ним, взявши на коліна кота-Пантелеймона, і той відразу згорнувся у теплий клубок. Дівчинка подумала: «Як пощастило Вілові, що я не сплю та можу пильнувати!» Хлопець був дійсно безстрашним, і вона захоплювалася ним, але він зовсім не вмів брехати та шахраювати, а їй усе це давалося так само легко, як дихання. Коли вона подумала про це, то відчула у грудях тепло та радість — вона робила все це для Віла, а не для себе.

Дівчинка збиралася знову звернутися до алетіометра, однак, на її великий подив, вона відчувала таку слабкість, наче весь цей час не спала. Тож вона лягла на землю поруч із Вілом, заплющила очі, сказала собі, що від того, що вона трохи подрімає, нічого поганого не станеться, і швидко заснула.

14

Дивини техніки

Віл із Лірою проспали всю ніч і прокинулися лише тоді, коли у віки їм ударили сонячні промені. Прокинулися вони майже одночасно та з однією думкою, але коли озирнулися, то побачили, що шевальє Тіаліс спокійно спостерігає за ними.

— Сили Консисторського Суду відступили, — повідомив він. — Пані Кольтер опинилася в руках царя Огунве, і невдовзі вона буде у фортеці лорда Ізраеля.

— Звідки ви це знаєте? — підводячись, поцікавився Віл. — Ви проходили крізь вікно?

— Ні. Ми спілкуємося за допомогою магнітного резонатора. Я передав зміст нашої бесіди, — звернувся він до Ліри, — своєму начальнику лордові Роуку, і він погодився з тим, що ми із вами маємо відшукати ведмедя, аби після цього відразу піти до лорда Ізраеля. Отже, ми з вами союзники, і ми по змозі допомагатимемо вам.

— Добре, — сказав Віл. — Тоді, може, поснідаємо разом?

— Дякую за запрошення, — відповіла леді Салмакія.

Віл дістав залишок своїх сушених персиків і черству скибу чорного хліба. Це було все, що в нього залишилося, але він поділив продукти на всіх — хоча галівесп'яни, звичайно, взяли небагато.

— Щодо води, то, здається, у цьому світі її немає, принаймні поблизу, — сказав Віл. — Доведеться почекати з питвом, поки можна буде пройти крізь вікно.

— Тоді зробімо це якомога швидше, — промовила Ліра.

Утім спершу вона звернулася до алетіометра. На відміну від попередньої ночі, тепер вона бачила символи дуже чітко, але після сну її пальці були повільними й негнучкими. Вона спитала, чи залишилася у долині якась небезпека. Алетіометр повідомив, що всі солдати пішли геть, а селяни повернулися додому, тож вони приготувалися до переходу в долину.

Прямо у сліпучому повітрі пустелі висіло вікно, крізь яке було видно затінений кущ, і це виглядало дуже незвичайно: наче малюнок рясного зеленого листя, що висить невідомо на чому. Галівесп'янам захотілося роздивитися вікно, особливо їх здивувало те, що ззаду його зовсім не видно було, і воно ніби починало існувати, лише коли глянути на нього спереду.

— Щойно ми пройдемо, я змушений буду його зачинити, — сказав Віл.

Ліра спробувала защипнути краї вікна, але її пальці не відчували їх. Не вдалося це й галівесп'янам, хоча, здавалося б, своїми тонкими пальцями вони мали зробити це досить легко. Тільки Віл точно відчував, де знаходяться крайки, і коли вони пройшли, він швидко та щільно зачинив прохід.

— А до скількох світів ти можеш увійти за допомогою ножа? — поцікавився Тіаліс.

— До всіх без винятку, — відповів Віл. — Але як полічити їх?

Він закинув рюкзак на плечі та пішов лісовою стежкою. Бабки насолоджувалися свіжим вологим повітрям, мов голки, пурхаючи між променями сонячного світла. Вітер був набагато слабшим, ніж уночі, тож гілки ворушилися менше, довкола було спокійно. Тим більшим був шок