Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

якогось страхітливого птаха. — Кажуть, що розмотано, те не можна змотати, і кажуть правду. На деяких рівнях Вежі існує потішний звичай під назвою «розлучення», але не в нашому чарівному маленькому куточку Серединного світу. Ану ж бо, подивимося… це було десь тут.

— Не розумію, чому його не знайшли Простак Пітер і Тугодум Ерні, — відсторонено промовив Тім. Він почувався порожнім усередині, наче з нього випустили повітря. Якесь почуття ще пульсувало в його серці, але він не знав, що то було. — Це ж їхня ділянка… їхня вирубка… і вони рубали тут дерева, відколи Коузінґтон вичухався і знов зміг працювати.

— Еге ж, вони рубали залізо, проте не тут. У них повно інших відрізків. А цей вони на якийсь час лишили відпочивати. Не знаєш чому?

Тім здогадувався. Простак Пітер і Тугодум Ерні були хороші й добрі, проте не найхоробріші з-поміж лісорубів. Саме тому вони не наважувалися йти далі в ліс.

— Очевидячки, чекали, коли пукі забереться звідси.

— От мудра дитина, — схвально промовив Збирач. — Добре кумекає. А як ти гадаєш, що відчував твій вітчим, знаючи, що той деревний хробак може от-от звідси піти й ті двоє повернуться? Вони вернуться й розкриють його злочин, якщо він не збереться з духом і не перенесе тіло далі в ліс?

Те нове почуття в серці у Тіма запульсувало з новою силою. І він цьому радів. Усе було краще, ніж безсилий жах, який накочував на нього, коли думав про матір.

— Сподіваюся, йому погано. Сподіваюся, він не може спати по ночах. — А тоді на нього зійшло прозріння: — Це тому він знову почав пити.

— Справді мудре дитя, розумне над свої літа… А! Ось воно!

Збирач обернувся до Тіма, котрий уже відв’язував Бітсі й збирався сісти на неї. Він підійшов до хлопчика, несучи щось під мантією.

— Авжеж, він зробив це зопалу, а опісля запанікував. Інакше навіщо б вигадував таку історію? Сміх та й годі. Інші лісоруби не надто в неї вірять, у цьому можеш бути певен. Він розклав багаття, нахилився над ним і тримався, скільки зміг, щоб одяг обпалити й самому попектися до пухирів на шкірі. Я це знаю, бо своє багаття розклав на його попелищі. Та спершу він закинув ґунна свого товариша у струмок, якнайдалі у ліс, скільки сили вистачило. Закинув, коли ще кров твого батька на руках не висохла, б’юся об заклад. Я перейшов струмок убрід і знайшов речі. Вони вже майже всі потрухли, та дещо я для тебе взяв. Вона була іржава, але моя пемза і терпуг дуже добре впоралися із завданням її відчистити.

З-під мантії він витяг сокиру Великого Роса. Зблиснуло свіжонагострене лезо. Тім, уже сидячи верхи на Бітсі, узяв її, підніс до губ і поцілував холодну сталь. Потім застромив топорище за пояс, лезом від тіла, саме так, як учив його колись Великий Рос, давно-предавно.

— Я бачу, в тебе на шиї родитовий дубль. Він належав твоєму батькові?

Тім сидів на мулі, і його очі опинилися майже на рівні очей Збирача.

— Монетка лежала у валізі у того падлюки-вбивці.

— У тебе є його монетка, а тепер іще й сокира. Цікаво, до чого ти її прикладеш, якщо ка дасть тобі нагоду?

— До його голови. — Почуття — щира лють — вирвалося з серця, мов птах із підпаленими крильми. — Ззаду чи спереду, мені різниці немає.

— Прекрасно! Люблю хлопчиків, у яких є план! Іди з усіма богами, яких знаєш, і з Людиною-Ісусом на додачу. — Так, накрутивши хлопчика до краю, він розвернувся і пішов розкладати багаття. — Я, може, ще ніч-дві перебуду на стежині. Щось Лісове здається мені навдивовижу цікавим цієї Широкої Землі. Хлопчику мій, тільки поглянь на цю зелену ші! Як вона сяє!

Тім не відповів, але Збирач був упевнений, що він усе чув.

Накручені до краю завжди все чують.

Вдова Смек, напевно, виглядала у вікно, бо не встиг Тім підвести Бітсі до ґанку (у мула були збиті ноги, тож попри тривогу, що все наростала в душі, він пожалів Бітсі й останні півмилі йшов поряд з нею), як вона вибігла йому назустріч.

— Хвала богам, хвала богам. А твоя мати вже мало не вирішила, що ти загинув. Заходь. Бігом-бігом. Нехай почує тебе і торкнеться.

Не одразу Тім збагнув зміст цих слів. Він прив’язав Бітсі коло Сонця і побіг угору сходами.

— Сей, а звідкіля ви знали, що треба до неї прийти?

Вдова повернулася до нього лицем (хоча густу вуаль важко було назвати лицем).

— Тімоті, тобі що, геть клепки повибивало? Ти промчав повз мій будинок, женучи мула чвалом. Я не могла втямити, чому ти поїхав так пізно, та ще й у бік лісу, тому пішла до твоєї матері спитати. Але заходь, заходь. І говори веселим голосом, якщо любиш її.

Вдова повела його через вітальню, де тьмяно палахкотіли два гасові світильники. У кімнаті матері на тумбочці біля ліжка горів ще один, і в його світлі Тім побачив Нел, яка лежала в ліжку. Більшу частину обличчя вкривали пов’язки, ще одна (сильно закривавлена) коміром оповивала шию.

Зачувши їхні кроки, Нел сіла. На обличчі в неї був страшний переляк.

— Якщо це Келз, не підходь! Ти достатньо накоїв!

— Мамо, це я, Тім.

Вона обернулася на звук його голосу й розкрила обійми.

— Тіме! Іди до мене, іди!

Він став навколішки біля ліжка і, плачучи, вкрив поцілунками ту її щоку, котра не була прикрита пов’язками. Мати була в тій самій нічній сорочці, але на шиї та грудях тканина зашкарубла від темно-червоної крові. Тім бачив, як його вітчим завдав їй страшного удару по голові глеком, а потім накинувся з кулаками. Скільки ударів на неї посипалося в нього на очах? Він не знав. А скількох іще довелося зазнати його безталанній матері після того, як видіння у срібній мисці щезло? Достатньо, щоб Тім розумів: їй пощастило, що лишилася живою. Але один із цих ударів (найпевніше, завданий глиняним глеком) зробив його матір сліпою.

— Цей удар заподіяв їй струс, — сказала вдова Смек. Вона сиділа у кріслі-гойдалці в спальні Нел. Тім сидів на ліжку і тримав матір за ліву руку. Два пальці на правій було поламано. Вдова, якій, мабуть, ніколи було й присісти, відколи вона волею щасливого випадку з’явилася у них удома, наклала на них шини у вигляді гілочок хмизу і перев’язала фланелевими стрічками, відірваними від іншої сорочки Нел. — Я вже бачила таке раніше. У мозку набряк. Коли він зійде, до