Читати книгу - "Червоний"

та безумовною довірою. Коли зв’язкова це відчує, то остаточно, за нашими розрахунками, заспокоїться — а коли так, то швидше виведе нас на Данила Червоного.

Головне ж дійство розгорталося, звісно, в камері, де перебувала Уляна. Нашими стараннями там опинилася одна молода жінка, назвемо її Юстиною, яка не надто приховувала свого зв’язку з оунівським підпіллям. За легендою, її взяли в Ківерцівському районі, тримали там, потім перевели сюди, до Луцька, в область, де слідство в її справі тривало. Думаю, навряд чи треба пояснювати: працівникові з такою легендою, як у Юстини, дозволили говорити все. Вона відразу зібрала довкола себе однодумниць із числа мешканок камери. Проте Уляна Волощук, як доповідали мені, трималася саме так, як і передбачалося: не виявляла до Юстини жодного інтересу. Адже вона за ґратами через непорозуміння, настроїв Юстини не поділяє, отже, на ці розмови не ведеться.

Але наша Юстина мала чималий досвід подібної роботи. Тому свою виставу зіграла грамотно, точно знала, як зробити, аби в певний момент напружена до краю Волощучка відчула з її боку фальш. І ось тут Уляна насторожилася, бо зрозуміла: Юстина — висловлюючись їхньою термінологією, провокатор. Ось тільки попередити про це Волощук не може — не має права, не ризикує довіритися жодній зі співкамерниць. Бо хто його знає: раптом у ситуації, коли кожен сам за себе, котрась жінка візьме та й доповість про дивну поведінку комсомолки, котра вся така з себе ніби невинувату корчить, а сама інтригує, партизанить, не знаю, як це ще назвати... Словом, ви зрозуміли, я думаю.

Коли мені доповіли, що Уляна напружена до краю й помітно бореться сама з собою, аби справжня сутність не проявилася, даю команду на фінальну сцену: Юстина потихеньку домовляється з однією молодицею, яку тримали за антирадянську агітацію, аби та передала на волю записку, чи, як у них казали, штафетку. А та не лише погодилася, а й розказала, кому та цидулка піде. Назвала кілька прізвищ, відомих Уляні. Звісно ж, Юстина потурбувалася, аби Волощучка могла розмову підслухати. Ага, я не сказав — та, з якою Юстина домовлялася, теж працювала на МГБ. Правда, на вербування пішла вже тут, у в’язниці, в обмін на обіцянку, що її родину не переселять, коли вона отримає термін, та й амністію незабаром пообіцяли. Часи такі були, вимагали домовлятися з тими, хто визнав власні помилки та силу й справедливість радянської влади. Тих, хто йшов на співпрацю, влада завжди намагалася підтримувати, та й тепер нічого не змінилося.

Фокус був у тому, що та молодиця справді знала прізвища деяких бандерівських поплічників, яких ми з оперативних міркувань тримали поки під наглядом, а Уляна теж цих людей знала. Насправді в той час для мене не мало значення, мають ті особи зв’язок із Червоним чи ні: однаково через Уляну на нього вийти простіше, а ставку ми зробили саме на неї. Ймовірно, Волощук і була тією ланкою, котра зв’язувала луцьку групу, до якої вона входила, із Данилом Червоним та його групою в лісі. Так чи інакше, Уляна зрозуміла: провокаторка Юстина зловила в пастку менш досвідчену жіночку і запобігти цьому ніяк не можна, не розкрившись.

Мабуть, Волощук таки вирішила б розкритися на власний страх та ризик, напевне, вже готувалася зняти з себе маску незворушності. Ось тут настав, як кажуть, її час: за кілька годин після того, як дві наші секретні працівниці розіграли перед Уляною невеличку виставу, її, нарешті, викликали з камери до слідчого та відпустили з миром. І наголосили: так, сталася прикра помилка, товариш Волощук — кадр перевірений, ось, скільки народу за неї ручається, всі поважні, партійні, відомі, бездоганні...

Загалом операція в тюрмі тривала чотири доби та пройшла максимально інтенсивно.

Ну, а далі все вийшло зовсім не цікаво.

Я виношував надію, що Уляна Волощук не відразу, звісно, але дуже скоро після свого звільнення почне шукати Червоного, аби повідомити: луцька група під наглядом, треба стерегтися провокацій та пасток. Звичайно, самих членів групи вона теж знайшла б спосіб повідомити про небезпеку, але ж бандерівці в лісі мусять знати це так само, щоб допомогти своїм поплічникам непомітно піти з міста. Обклали Волощучку щільно, гранично обережно й максимально непомітно. Мало не дві третини особового складу луцького обласного управління залучили до операції.

А Данило Червоний узяв і сам прийшов.

Чи то пак, не сам. З ним було ще троє, їх конспіративно зняли біля Уляниної хати. Усіх чотирьох, разом, без жодного пострілу — ось чим я особисто пишаюся дотепер. Пізніше стало відомо: Червоний знав, що його любаску заарештували, і коли дізнався, що вона вийшла, і швидко переконався — випустили за відсутністю доказів, перевіряли старанно, підозри знято, — власного персоною об’явився. Так поспішав обійняти свою милу, що не подбав про елементарну обережність.

Знаєте, чому саме так він учинив? Виявляється, Уляна була вагітна.

Термін невеликий, п’ятдесят сім днів. Через те ніхто нічого не помічав, медики затриману не обстежували, сама вона в Луцьку до лікаря не ходила: це ж пояснювати треба, від кого та як, хто батько... За всіма розрахунками, під кінець лютого це сталося. Або відразу на початку березня. Засиділися хлопці у своїх криївках, весна, молоді ж усі, здорові, та ще й додайте сюди любов — у бандерівців вона теж трапляється, ви не думайте...

Ех, знати б раніше, про що я вже говорив! Не так би я комбінацію будував, не ускладнював би. Чого простіше за наживку для бандита — коханка з його дитиною під серцем...

Куди поділася група Остапа? За моїми відомостями, без командира до літа всі розійшлися, хто куди. Прибилися хто до інших роздрібнених загонів, хто за кордон подався. Правда, ніхто не здався, бо ті, хто добровільно складав зброю, себе називали, перераховували весь свій послужний список. Коли був би хто з Червоним, напевне, не промовчали б.

Що стосується подальшої долі самого Остапа, він же Данило Червоний... Слідство, суд, вирок. Не розстріляли, дали по максимуму. І йому, і тим, хто з ним був. Добре пам’ятаю псевдо кожного: Лютий, Мирон та Ворон. Прізвища не скажу, та й не потрібні вони вам. Коли їх судили, мене вже не було в Луцьку, а до того часу встиг трошки особисто поспілкуватися з Червоним... Висновок такий: переконаний ворог радянської влади, бандитом себе не визнавав. Дістав те, що заслужив...

Так. Здається, про все поговорили. Велике прохання: як напишете щось, оформите, так би мовити, нашу бесіду, покажіть, будь ласка. Може, я ще кілька