Читати книгу - "Чума"

зрештою не такою вже й дурною, що людина, хвора на якусь небезпечну хворобу чи охоплена якимсь великим переляком, вже тим самим захищена від інших недуг або від страхів. «А ви помітили,- якось промовив він,- що дві хвороби разом не уживаються? Припустімо, у вас серйозна чи невиліковна недуга, ну рак абощо, чи задавнені сухоти, так ось – ви ніколи не підчепите чуми або тифу, це виключено. А втім, можна піти й далі, чи бачили ви бодай раз у житті, щоб хворий на рак загинув у дорожній пригоді?» Хибна ця ідея чи слушна, але вона незмінно підтримує в Коттара бадьорий настрій. Єдине, чого він хоче,- це не відриватися від людей. Він воліє жити в облозі разом з усіма, ніж стати в'язнем самотою. Під час чуми не до таємних розслідувань, досьє, секретних інструкцій і неминучих арештів. Власне кажучи, поліції більше не існує, немає давніх чи нових злочинів, немає винуватців, а є тільки приречені на смерть, які не відомо чому чекають на помилування, в тому числі й самі поліцейські».

Таким чином, Коттар, за словами Тарру, був схильний дивитися на симптоми страху й розгубленості, що їх виявляли наші співвітчизники, з якимсь поблажливим розумінням і втіхою, яку можна сформулювати так: «Що не кажіть, а я раніше за вас усього цього насьорбався».

«Марно я йому торочив, що єдиний спосіб не відриватися від людей – це передусім мати чисте сумління». Він люто глипнув на мене і відповів: «Ну, знаєте, тоді – люди завжди нарізно». І додав: «Говоріть що хочете, а я вам ось скажу: єдиний спосіб об'єднати людей – це наслати на них чуму. Та ви озирніться довкола!» І, щиро кажучи, я добре розумію, що він має на увазі і яким, мабуть, зручним здається йому наше теперішнє життя. Він на кожному кроці бачить, що реакція інших на події цілком збігається з тим, що пережив він сам; так, кожному хочеться, щоб усі були з тим, що пережив він сам; так, кожному хочеться, щоб усі були з ним заодно; звідси люб'язність, з якою іноді вказуєш дорогу заблудлому перехожому, і неприязнь, яку виявляєш до нього в інших випадках, і юрми, які поспішають до дорогих ресторанів, і втіха сидіти собі й сидіти за столиком; безладний наплив публіки в кіно, безкінечні черги за квитками, переповнені зали театрів і навіть дансингів. Коротко кажучи, дев'ятий вал у всіх розважальних закладах; острах перед будь-яким контактом і прагнення людського тепла, що вабить людей одне до одного, лікоть до ліктя, одну стать до другої. Ясно, Коттар зазнав усього цього раніше за інших. За винятком хіба що жінок, бо з таким обличчям як у нього… Я припускаю навіть, що йому не раз кортіло піти до дівчат, але він відмовляв собі в цій насолоді тому, що все це, мовляв, непривабливе і може зрештою йому неабияк зашкодити.

Словом, чума йому вигідна. Чоловіка самотнього і водночас знудженого своєю самотністю вона обертає на спільника. Бо він явний спільник, спільник, радий зі свого становища. Він співучасник усього, що підмічає: забобонів, недозволених страхів, болісної вразливості розтривожених душ, їхньої маніакальної нехоті говорити про чуму, а проте говорити лише про неї, їхнього майже панічного жаху й блідості за найменшої мігрені, бо всім уже відомо, що чума починається з головного болю, і, нарешті їхньої підвищеної чутливості, дратівливої, мінливої, що сприймає забудькуватість як кровну образу, а втрату ґудзика від штанів замалим як не катастрофу».

Тепер Тарру часто траплялося проводити вечори з Коттаром. Потім він записував, як вони удвох пірнали в юрбу, знебарвлену присмерком чи імлою, затиснуті чужими плечима поринали в цю біло-чорну масу, лише подекуди прорізану світлом ліхтарів, і йшли слідом за людською чередою до жагучих розваг, які захищали від могильного холоду чуми. Ті мрії, що їх леліяв Коттар усього кілька місяців тому і не міг їх здійснити, те, чого він шукав у публічних місцях, а саме розкоші й широкого життя, змоги пірнати в нестримні насолоди – саме до цього й поривалося зараз усе місто. І хоча тепер ціни геть на все без упину зростали, у нас ніколи ще так не цвиндрили гроші, і хоча більшості не вистачало речей першої необхідності, ніхто не шкодував коштів на всіляку зайвину і марнички. Розповсюджувалися азартні ігри, до яких таке ласе неробство. Одначе в нашому випадку неробство було просто безробіттям. Іноді Тарру з Коттаром довго простували за якоюсь парочкою, яка раніше намагалася б сховати свої почуття, а тепер і він і вона вперто йшли через усе місто, пригорнувшись одне до одного, не бачачи навколишньої юрби, з трохи маніакальною неуважливістю, властивою всім великим пристрастям. Коттар розчулювався. «Ну й штукарі!» – говорив він. Він підвищував голос, увесь розквітав серед цієї повсюдної лихоманки, королівських чайових, що дзвеніли довкола, та інтрижок, що починалися на очах у всіх.

Одначе Тарру зазначив, що в поведінці Коттара ніякої особливої злостивості не відчувалося. Його: «Я раніш за вас усього насьорбався» – свідчить радше про нещастя, ніж про тріумф. «Думаю навіть,- писав Тарру,- що він поступово починає любити цих людей, ув'язнених між небом і стінами їхнього рідного міста. Наприклад, він залюбки пояснив би їм, звичайно, якби міг, що не такий уже страшний чорт, як його малюють». «Ні, ви тільки послухайте,- казав він мені,- після чуми я, мовляв, те-то й те-то зроблю… Сиділи б спокійно, не отруювали б собі життя. Своєї користі не розуміють. Ось я, хіба я казав: «після арешту зроблю те-то й те-то?» Арешт – це самісінький початок, а не кінець. Зате чума… Хочете знати мою думку? Вони нещасні тому, що не вміють пливти за течією. А я знаю, що кажу».

«І справді, він знає,- додавав Тарру. – Він цілком слушно оцінює суперечності, що гризуть наших оранців, які відчувають глибоку потребу в людському теплі, що зближує людей, і воднораз не можуть звіритися на це почуття через недовіру, що віддаляє їх одне від одного. Дуже добре нам відомо, що не слід надто покладатися на сусіда, який – так і дивись – підкине вам чуму, скористається хвилиною вашої довірливості і заразить вас. Якщо гаяти час так, як гаяв його Коттар, тобто вбачати можливих викажчиків у всіх тих людях, товариства яких він сам домагався, то можна зрозуміти його стан. Не можна не співчувати людям, які живуть думкою, що чума не сьогодні-завтра покладе тобі на плече руку і що, може, саме в цю хвилину вона