Читати книгу - "Роман про добру людину"

(а він їх пропонував з наполегливістю, немов від його послуг залежав порятунок світу) лише зі страху перед спокутою за попереднє хизування (Дмитрик змовчав, алеж Йосип не осліп, аби не втямити, як він перебрав міру, і, хоч і пізно, — де в кого мозок працює заднім числом, — похопився, щоб трохи злагіднити неприємне враження?), чи тому, що потреба допомогти притаманна усім без винятку, тільки в кожному по-різному виявляється? Добру людину штовхає чинити добро заради самого добра — беззастережно, усією грудною кліткою, не відмірюючи добра на міліграми, часто навіть собі на шкоду, — зовнішню, не внутрішню, — і життєвий досвід (гартувальня, яка щойно повністю, за висловом Терещенка, мов лакмусовий папірець, проявляє добру чи злу людину, бо коли всі живуть у достатках і ніхто нікому безкарно не ссе крови, — такого раю Дмитрик за своє життя ще не подибував, хоч Терещенко напевно не брехав, запевняючи, ніби це трапляється, — із жиру, спричиненого душевною порожнечею й пересиченістю, як та свиня, що підкопує коріння дуба, який її годує жолуддям, — це речення Терещенко аж кілька разів повторював, тлумачачи Дмитрикові причину загибелі культур, що їх назви не трималися в Дмитриковій голові, — людина починає мізкувати від лукавого: хіба зло справді зло? може воно навіть добро? Хіба є межа між добром і злом, заки навколо панує, за визначенням Терещенка, доброзло, сіренька маса, не те й не се, яка нікого й не гріє, але нікому нібито й не шкодить, лише яка одразу ж розлітається, і то з мікронною чіткістю, на добро і зло, як тільки людині починають живцем вирізувати шматки м'яса?), той самий життєвий досвід, що угодованих добрячків перетворює на в'їдливих ницих потворок, не робить її черствою, бо вчинками доброї людини рухає співчуття й любов до ближнього, а не очікувана винагорода. Та й про яку кращу винагороду мріяти, коли, слугуючи ближньому з надміру власної доброти, людина дотикається до самого живчика існування, до самих кровоносних судин незбагненної божественної суті, — хіба не тому Христос дав себе розіп'яти? — а це такі двигтющі вихорі сліпучої радости, перед якою никне й щезає все інше, бо в цьому уламкові духовного прозріння людина випростовується й осягає певности: вона Божа істота, а не шматок безхребетної мерзенної гиді, що розкладається, ще заки її поглинуло небуття?

Натомість злу людину (дивно, коли Терещенко приходив навчати Дмитрика різних мудрощів, Дмитрик не завдавав собі великого труду прислухатися, а щоб запам'ятовувати всі ті казання — і поготів, проте, може, й мав Терещенко слушність, уперто обстоюючи погляд, згідно з яким зло завжди тягне підроблятися під добро, хоч воно й зневажає його, бо видимість добра навіює злові ілюзію, ніби воно повноцінне, як добро, і справді існує?) бажання допомогти приводить тільки до хворобливого вивищення своєї нікчемної персони й зловтіхи, мовляв, ось дивись, я допомагаю тобі, однак це стається не тому, що мені серце крається бачити тебе в нещасті, — серце крається лише в селепків, я ж надто високої про себе думки, аби мене хвилювали нікчеми, не варті й мого сліду! — а тому, що, допомагаючи тобі, я розкошую з утіхи, який я могутній, майже Бог, а ти — ніщо, самі немощі й злидні, і почуття моєї зверхности — це єдине моє вдоволення й спонука, бо якби ти, кому я так ласкаво допомагаю, добіг достатків і заопікувався б мною, ощасливлюючи дарами, я тебе люто ненавидів би і пильнував, як нишком (воно все ж безпечніше не скидати личини добра, адже ніколи не знати, чи вона ще, бува, не придасться) втопити тебе в ложці води.

Очевидно, Дмитрик ніколи не заходив так далеко, щоб попри погамовану неприязнь до Йосипа приписувати йому саме ці людиноненависницькі наміри. Де ж би він легковажно засудив (на хвильку— ясна річ, цього він не перечив, заки ще нуртувала свіжа злість, готуючи Йосипові пекельні муки, які напевно пішли б йому лише на користь, тільки ж Дмитрик ніколи довго не злостився й негайно витягав Йосипа з геєни вогненної, куди щойно був його пожбурив) нехай надокучливу, алеж навряд чи справді злу людину (хіба бракує на світі невдах, які ніби й прагнуть, однак чомусь не годні чинити добра? наче й стараються, а воно їм не вдається? Чи це тому, що вони ходять навпомацки, не бачачи межі між добром і злом?)!

Щоправда, цього Дмитрик ніколи не розумів, оскільки для нього чітко розмежовувалося добро від зла незалежно від його інколи досить ризикованих ґешефтярських маніпуляцій, відповідальність за які він завжди повністю перебирав на себе чи то завдяки вродженій, ним самим не усвідомленій добропорядності, про яку він був не надто високої думки (де ж би він посмів зачислити себе до порядних осіб!), чи то завдяки рухливій вдачі, яка не лишала йому дозвілля на зайві вагання й сумніви, щоб, задля повчальних висновків, — імовірно, навіть корисних у житті, — встановити, чи людина порпається в злі лише тому, що змалечку несприятливі обставини або й чийсь лихий приклад, чи взагалі нице середовище (як на Дмитрика, то лихі приклади й огидне середовище тільки прищеплювали відразу до зла) притовкли в ній ще не надто зміцнілі парості добра, а пізніше ніхто не завдав собі труду переконати її, не словами, а вчинками (адже виключно те, що людина втілює в собі, переконує), як без добра, хоч воно хвилинами в душевному затьмаренні, близькому до самознищення, й здається непотрібне, людина витиме диким звіром, відбігши свого людського призначення? — як це викладав Терещенко, пояснюючи не надто уважному Дмитрикові, чому Сковорода торував шлях до людського сумління (про Сковороду Дмитрик чув і від дядька Семена, бо пам'ять про вченого праведника не тільки ще жила в селі, куди Сковорода завітав був під час мандрів і звідки дядько Семен своєчасно вибрався до сусіднього містечка, а й доповнилася знаменними подробицями після того, як заарештували Левка Омельчука з усією родиною, не поминувши навіть слабого діда Панаса, який надто голосно простогнав про колишню волю, і відгодовані пикаті молодики в сорочках на випуск приїздили випитувати, хто підбив Омельчука, — бож хіба він сам здатен мислити? адже мислення виключний привілей начальства, а не сірої худоби, помилково називаної людьми, яка ходить під ним! — без дозволу повісити на хаті самотужки витесану дощечку з датою відвідин й ім'ям Сковороди на згадку про його зупинку в цій простій оселі, та ще й унизу червоними літерами написати, ніби український філософ — із яких це пір він став український? коли й шолудивому собаці відомо, що на Україні крім буряків