Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

Схоже, сьогодні вежі продавалися всюди й майже за безцінь.

Джейк пішов далі. Повз нього, наче в сонному маренні, пропливали вуличні вивіски. Між Сорок дев'ятою і Сорок восьмою він надибав крамницю під назвою «Твої відображення». Як і сподівався, повернув голову і побачив у дзеркалах дюжину Джейків — хлопчиків, що були надто маленькі на свій вік, дюжину школярів у охайному одязі для школи: синіх піджаках, білих сорочках, брунатних краватках і сірих штанях. Офіційних одностроїв у школі Пайпера не було, а до неофіційного максимально наближався цей одяг.

Зараз школа здавалася далекою і давно забутою.

І тут Джейк збагнув, куди йде. Це розуміння піднімалося з глибин його свідомості, як неймовірно приємна на смак свіжа вода з підземного джерела. «Це крамничка делікатесів, — подумав він. — Принаймні так вона виглядає зовні. А насправді це зовсім інше… двері до іншого світу. Того, іншого світу. Його світу. Правильного світу».

І Джейк побіг, пристрасно дивлячись уперед.

Світлофор на Сорок сьомій був проти нього, але хлопчик не звернув уваги: стрибнув уперед з хідника і помчав через білі лінії переходу, кинувши ліворуч лише один недбалий погляд. Заскреготіли шини об асфальт, і перед Джейком різко зупинилася водопровідна аварійка. Але йому було байдуже.

— Гей! Ти що, сказився? — закричав водій, та Джейк не слухав.

Лише один квартал.

Зараз він біг щодуху. Краватка майоріла десь за лівим плечем, волосся вітер зачесав назад, а шкільні черевики гупали по хіднику. Джейк не зважав на погляди перехожих, здивовані або просто зацікавлені, так само, як проігнорував лютий вигук водія аварійки.

Це тут… тут, на розі. Коло магазину канцелярського приладдя.

Ось з'явився вантажник поштової служби в темно–коричневій спецівці, штовхаючи перед собою візок з посилками. Джейк перестрибнув вантаж, наче, піднявши руки, виконував стрибок в довжину. Сорочка вилізла зі штанів і стирчала ззаду з–під піджака, як край слинявчика. Вже приземляючись, Джейк мало не наскочив на дитячий візок, який котила молода пуерториканка. Рухаючись, наче півзахисник, що помітив діру в лінії оборони й кинувся затуляти її собою, він уник зіткнення з коляскою. «Де горить, хлопчику?» — спитала молода жінка, але Джейк і її проігнорував. Він уже мчав повз «Папірчик» (так називався магазин канцприладдя), з його вітринами, повними ручок, записників і настільних калькуляторів.

«Двері! — шаленіючи, подумав він. — Я їх побачу! Але чи я спинюся там? Нізащо! Я ввійду, а якщо вони замкнені, то доведеться їх вибити просто перед…»

Аж раптом він побачив те, що було на розі Другої й Сорок шостої, і побачене все–таки змусило його зупинитися… не просто зупинитися, а різко загальмувати, ковзнувши на підборах. Він стояв посеред хідника, стиснувши руки в кулаки й важко, з присвистом дихаючи. Сплутане й мокре від поту волосся знову впало на лоба.

— Ні! — мало не заплакав Джейк. — Ні! — Але це несамовите заперечення не могло змінити суті того, що він побачив, бо не побачив він нічого. Нічого було бачити, крім короткого дерев'яного паркана й засміченої порослої травою ділянки землі за ним.

Будинок, що колись стояв там, знесли.

16

Хвилини зо дві Джейк простояв перед парканом, втупившись поглядом у порожній простір і не рухаючись. Кутик рота у нього сіпався. Він відчував, як крапля за краплею витікає з душі його надія, його непохитна впевненість. На зміну їм надходило розчарування, найглибше і найгіркіше з усіх розчарувань, які Джейк зроду відчував.

«Чергова фальшива тривога, — подумав він, коли шок більш–менш відступив і дав змогу думати. — Фальшива тривога, глухий кут, висхла криниця. Тепер знову почнуться ті голоси, і коли це станеться, то я, мабуть, закричу. І це нормально. Бо я вже змучився терпіти це все. Втомився божеволіти. Якщо божеволіти — це те, що зі мною, то мені просто треба поквапитися і швидше збожеволіти. Тоді мене відвезуть у клініку й вколють щось, від чого я вирубаюсь. Я здаюся. Це все. Мені капець».

Втім, голоси не поверталися. Принаймні, поки що. Коли Джейк почав міркувати про те, що бачить, то зрозумів, що ділянка землі не така вже й порожня. Посеред порослого травою клаптя землі, що більше нагадував смітник, стояв рекламний щит.

Найближчим часом? Можливо… але Джейк засумнівався. Літери на щиті давно вицвіли, а сам він трохи похилився набік. На зображенні «Елітного житлового будинку «Затока черепахи»», старанно виконаному невідомим митцем, з'явилося інше: ім'я художника–графітчика — БАНҐО СКАНК — синьою фарбою з балончика. Джейку стало цікаво, чому проект забудови так і залишився на папері: чи то її відклали, чи то компанія прогоріла. Він пригадав, як тижні зо два тому батько кричав у трубку на свого бізнес–консультанта, наказуючи йому не потикатися з інвестиціями в будівництво. «Мені до лампади, яка там розкішна картина з податками! — мало не верещав татко (наскільки було відомо Джейкові, це був його звичайний тон розмови під час обговорення питань бізнесу… мабуть, до цього якимось боком був причетний кокаїн, що лежав у шухляді письмового стола). — Якщо тобі пропонують телевізор тільки за те, щоб ти підняв свою дупу і пішов подивився на проект будівництва, то щось тут не те!»

Дерев'яна огорожа навколо майданчика доходила Джейкові до підборіддя й рясніла афішами — Олівія Ньютон–Джон у «Радіо–сіті», виступ групи «Джі Гордон Лідді» та «Ґротс» в клубі в Іст–Вілідж, фільм «Війна зомбі», що вийшов на екрани і зійшов з них навесні цього року. Місцями до паркану були приліплені попередження — НЕ ЗАХОДИТИ, але здебільшого вони зникли під результатами праці амбіційних розклейників оголошень. Трохи далі фарбою з балончика було намальоване ще одне графіті. Мабуть, колись ця фарба мала яскраво–червоний колір, але тепер вицвіла до тьмяно–рожевого відтінку пізніх троянд. Широко розплющивши очи, Джейк захоплено прочитав:

ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви,

на собі вона тримає світ людви.

Хочеш побігати і погратися?

До ПРОМЕНЯ спробуй сьогодні дістатися.

Джерело цього дивного віршика (якщо не його значення) видалося Джейкові цілком зрозумілим. Зрештою, ця частина мангеттенського Іст–Сайду була відома під назвою «Затока черепахи». Та це аж ніяк не пояснювало, чому вздовж хребта у нього повиступали сироти, а ще з'явилося відчуття, що він знайшов черговий вказівник на якомусь казковому прихованому шосе.

Джейк розстебнув сорочку і засунув придбані книжки за пазуху. Потім озирнувся, побачив, що ніхто не звертає на нього уваги, і взявся за паркан. Підтягнувся, перекинув ноги й раз — опинився на тому боці. Ліва нога приземлилася