Читати книгу - "Піца Гімалаї"

це сюди ми лізли?! — Редька вискочила зла і мокра, геть-чисто тобі заблукалий у горах морський чорт.

— Може, й не тільки через це… — Дордже вже хутко змотував стягнутий згори мотузок. — А стань-но попід стіночку. І не кричи секундочку.

Тут закричали згори. Ще й пару серйозних каменюк донизу скинули.

— Там… мули? — з сумішшю показної звички й погано прихованої тривоги спитала Редька.

— Хотілось би думати, що так… Але хіба би так було цікаво? Поки ми не бачимо мулів, вони, ті, що згори, є нам усім на світі.

Дордже говорив, думаючи про щось інше. Роззирався уважно довкола, щось шукаючи очима. Нагорі ще трохи погаласували, відтак наче забралися геть. Дордже обережно, все ще не відходячи від скелі, пройшов кількадесят метрів по течії ріки.

— Редько, йди сюди! — неголосно покликав він.

Редька підійшла. Відразу за покрученою сосною, що судомно хапалась корінням за скелю, чорнів прямокутник десь із Редьчин зріст — вхід у печеру. До половини завішаний корінням рослин, що росли по скелі вище, захаращений кущами зусібіч, помітити його можна було тільки підійшовши впритул.

Все ж, подумалося Редьці, має хлопець чуйку на ці речі. Чи не чуйку.

— Ліхтарик де? В кишені був у тебе. Не намок?

— Та нє, — цокотіла зубами Редька, — він у водонепроникній хуйні в мене. Що йому буде?

— Тоді діставай і вперед, Індіана Джонс. — Дордже все ще позирав нагору, де йшла стежка. Наразі там було тихо.

— Ага. Джонсон-і-джонсон, бля. — Редька скоцюрбленими пальцями випорпала з мішечка ліхтарик і тільки тепер помітила, що з печерного коридору стирчало щось, подібне до рейок.

— Лізти в оцей тунель у кінці світла? Що воно таке взагалі?

— Точно не знаю. Схоже на стару алмазну копальню.

— Алмазну?!

— Чи срібну. Яка різниця. Крім гівна кажанів тут корисних копалин навряд чи лишилося.

Однак, окрім ґуано і самих високоголосих кажанів (яких Редька не боялася, бо ще в епоху своєї шкільної ґотичності мріяла й примірялася до живого кажанчика, щоб пафосно його носити на плечі свого чорного, до підлоги, пальта), в копальні була маса інших цікавих речей. Завантажені породою кинуті напризволяще вагонетки, купи робітничого одягу, порвані чиїсь прикраси (сюди лазили жінки?) чи то з пластмаси, чи з каміння, виліплені з глини й каші й розкладені по видовбаних у стіні нішах коники, слони, яки чи ще хтось незрозумілий, молільні прапорці, що давно без сонця й вітру втратили свій колір, дзвіночки, гасова лампа, пляшки, інструменти, ланцюги і навіть щось, що видалося Редьці людським черепом, але вона в те місце двічі не світила й списала все на свою схильну до підліткового містикування уяву.

Час від часу нерівно сколота порода в світлі ліхтарика розсипалась на блискітки справжнього зоряного неба. Редька йшла з відкритим ротом, забувши про свою клаустрофобію (що, як вона свято вірила, була в неї вродженою) й бідного згорбленого Дордже, що не мав розкоші традиційного для цих місць чоловічого зросту під сто шістдесят.

— Ой, а тут куди?

Коридор, що досі спокійно співіснував із вузькоколійкою, тепер розпух великою кімнатою, вочевидь, їдальнею, подумалось голодній Редьці. Принаймні сюди навіть не полінувались притягнути стіл. З кімнати далі вже йшло три коридори. Колія вела в той, що посередині. Редька відчула себе на мить у комп’ютерній грі. Правда, уявлення про стратегію вона мала дуже дотичне.

— Що, давай логічно — далі по рейках? — запропонувала вона.

— Ага. І ті, хто підуть за нами, теж так вирішать. Логічно.

Редька здригнулася. У цій огородженій товщею гори темряві їй би радше думалось про запасне життя й приховані об’єкти на шляху, ніж про те, що хтось за ними піде.

— Так а як? Фіг зна, куди ведуть ці інші! Може, завали там чи… тупіки? — Редька ледь стрималась, щоби не сказати «пастки». — І в мене клаустрофобія, між іншим.

Дордже скинув наплічника й пішов до столу.

— Ти що? — посвітила на нього Редька. — Перекусити вирішив?

— Мгм… — Дордже вже шарив по столу й попід ним.

— О! — раптом промінь його ліхтаря вперся у лист паперу на стіні. — Хвала богам спелеології. В печерах не буває вогко.

— Шо то?

— Та. Банальна карта евакуації. Твої рейки ведуть… — він намагався розібрати дрібні, писані від руки слова, — на каменоломню.

Редька захвату не виразила.

— Оцей от перший, зліва, — дивився далі Дордже, — це таки тупик. А цей, що посередині — як книжка пише — запасний вихід. Фіг зна, куди він виходить, правда. То шо, ми в тупик?

— Бугага, — сказала Редька.

Пройшовши кілька метрів середнім тунелем, Дордже вимкнув свій ліхтарик.

— Ти чого?! — не зрозуміла Редька.

— Ану і ти свій виключи. Кажуть, у печерах так тихо, що стає чути не просто дихання іншого, а те, як пульсує в нього кров.

Редька без охоти вимкнула ліхтарик. Глитнула нарочито, як водиться в мультиках. А все ж такої повної темряви вона не бачила ніколи. Очі до неї просто не пристосовувалися.

Дордже якраз дихав майже нечутно. Редька відчувала на собі хіба що легкий вітерець. Як від крил колібрі, прийшло чогось їй у голову, і тут же подумалося про бідолашних канарейок, котрими в шахтах вимірюють, жити чи не жити. І тут вона почула щось, що не одразу можна було прийняти за стукіт серця. Швидше, таки справді то був звук невидимих насосів і мірного розтікання багрових рік по всіх усюдах тіла Дордже. Редьці ледь не стало млосно, й вона хутко ввімкнула свого ліхтарика. Кажуть, у печерах завжди стала температура, а тут від близькості тіла іншого, від його ледь чутного тепла Редька вкрилась потом.

— Кажись, мене морозить… — бовкнула вона. — Давай вже швидше звідси.

Аварійний вихід був і справді аварійним: задумувала цю діру явно сама природа. Напівкруглий, зализаний, доволі високо над навіть не землею, а кам’янистим болотцем, куди Редьці було запропоновано з’їхати на її рідній дупі.

— Ну чого ти? Як у дитинстві! — І Дордже першим ковзнув додолу. Випростався й помахав Редьці рукою.

— Мало того, що запалення легень тепер буде, так ще й ноги поламані! — на цій ноті Редька й собі чкурнула з гладкої кількаметрової скелі. Ногам її, не дивлячись на матюки і нарікання, пощастило. Редька сяк-так обтріпалася й задерла голову догори: скелясті