Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

biche[150] та cocotte[151] — вони були не набагато дотепніші й розумніші за grisettes, але дуже полюбляли кашеміри та мережива. На час, коли я приїхав до Парижа, замість lorette з'явилися куртизанки: жінки з багатющими коханцями, у діамантах та на екіпажах. Тепер украй нечасто можна було зустріти куртизанку на бульварі. Ці dames aux camélias[152] вирішили, що головним їхнім моральним принципом буде безсердечність, нечуйність, невдячність і вміння використовувати імпотентів, які платять лише за те, щоб виблиснути в їхньому товаристві в ложі в Опері. Яка ж гидка стать.

Тим часом я познайомився з Клеманом Фабр де Лаґранжем. Туринські роботодавці направили мене за певною адресою у невеличку простеньку будівлю, яка розташовувалась на вулиці, котру, через обачність, яка з'явилась у мене завдяки моєму фахові, я не буду називати навіть на аркуші паперу, який ніхто ніколи не прочитає. Гадаю, Лаґранж працює у політичному відділку Direction Générale de la Sûreté Publique[153], хоча я так ніколи й не зрозумів, хто він у цій піраміді — основа чи верхівка. Здавалось, навіть якби мене тортурили, я б мав тримати язика за зубами й нічого не розповідати про той механізм добування політичної інформації. Насправді я навіть не знав, чи офіс Лаґранжа розташовувався у цій будівлі: на цю адресу я відправив листа, щоб повідомити йому, що маю рекомендації від кавалера Б'янко, й два дні по тому мені відповіли запискою, в якій запрошували на нотрдамський церковний цвинтар. Я вгадав Лаґранжа за червоною гвоздикою у петлиці. Відтепер він запрошував мене у найнеймовірніші місця: кабаре, церкву, сад, — але ці місця ніколи не повторювались.

Тими днями Лаґранж мав нагальну потребу в певному документі, і я чудово з ним упорався. Чоловіку я тут-таки сподобався й віднині працював на нього, як у народі кажуть, як indicateur[154], отримуючи щомісяця триста франків платні плюс сто тридцять на витрати (ще чайові у виключних випадках та окремо за складання документів). Імперія витрачає чималенькі кошти на своїх інформаторів, безперечно, набагато значніші за витрати Сардинського королівства: я чув плітки, що з семи мільйонів франків, які щорічно отримує поліція, два мільйони йде на збирання політичної інформації. Проте, якщо вірити іншим чуткам, бюджет поліції складає чотирнадцять мільйонів, з яких вони, щоправда, мають платити за овації імператору, коли той проїжджає вулицями, загонам, яких відправили наглядати за мацціанцями, а також провокаторам і справжнісіньким шпигунам.

На службі у Лаґранжа я заробляв щонайменше п'ять тисяч на рік, познайомившись через нього з кількома приватними клієнтами; тож невдовзі я зміг відкрити свою теперішню практику (чи то пак brocantage[155] як прикриття).

Враховуючи, що за підробку заповіту я міг узяти цілу тисячу, а освячені облатки продавав по сотні франків, позаяк неможливо було розжитися ними у великій кількості, підробляючи по чотири заповіти та продаючи по десять облаток протягом місяця, завдяки своїй практиці я отримував ще п'ять тисяч прибутку, а маючи сто тисяч річного заробітку, я став тим, кого у Парижі називають заможним буржуа. Певна річ, заробіток був непевний, тому я мріяв про те, щоб отримувати десять тисяч не в якості доходу, а в якості ренти, а вкупі з трьома процентами державних цінних паперів (найнадійніших), я 6 міг мати триста тисяч франків на рік. На той час така сума була доступна паризькій куртизанці, але не надзвичайно маловідомому нотаріусу.

А тим часом, очікуючи на несподіваний талан, я вже міг перетворитися зі стороннього спостерігача на головного героя паризьких веселощів. Мене ніколи не цікавив театр, де розігрують ті жахливі трагедії, декламуючи александрійським віршем[156], а музейні зали навіювали на мене нудьгу. Проте Париж міг запропонувати мені дещо краще: свої ресторації. Перша, до якої я б волів завітати, навіть попри те, що вона надзвичайно дорога (бо я чув, як її навіть і в Турині нахвалювали), — «Grand Véfour», яка розташована під портиками Королівського палацу. Здається, сюди навіть Віктор Гюґо ходив посмакувати баранячою грудинкою з білою квасолею. Ще одна місцина, яка мене відразу ж привабила, — «Café Anglais», на розі рю Ґрамон та Італійського бульвару. Місце, яке колись відвідували лише слуги й візники, тепер збирає за своїми столиками tout Paris[157]. Саме тут я скуштував pommes Anna, le écrevisses bordelaises, le mousses de volaille, le mauviettes en cerises, le petites timbales à la Pompadour, il cimier de chevreuil, fonds d'artichauts à la jardinière[158], сорбе з шампанського вина. Тільки-но згадавши ці назви, я відчуваю, що життя варте того, щоб його прожити.

Крім ресторанів, мене зачаровували passage. Passage Jouffroy, либонь, тому, що там розташовувались найліпші паризькі ресторани, як-от «Dîner de Paris», «Dîner du Rocher» та «Dîner Jouffroy». Навіть сьогодні, особливо щосуботи, складається таке враження, що увесь Париж призначає зустрічі у цій кришталевій залі, де штовхаються знуджені добродії та, як на мій смак, занадто напарфумлені панянки.

Можливо, мене навіть більше цікавив passage des Panoramas[159]. Тут можна побачити більш близьку до народу фауну: буржуа та провінціалів, котрі не зводили очей з предметів антикваріату, які вони ніколи не зможуть собі дозволити, а також тут крутяться молоді робітниці, які щойно вийшли з заводу. Якщо треба тихцем підглядати за жіноцтвом, то краще вже гарно вбрані панянки з passage Jouffroy, як уже кому до смаку, та щоб подивитися на робітниць, suiveurs[160], чоловіки середнього віку в закопчених зелених окулярах, розгулюють туди й сюди по всій залі. І взагалі сумнівно, щоб усі ті робітниці справді ними були, адже те, що вони вдягнені у прості суконьки, тюлеві чепці та нагрудники, ще ні про що не свідчить. Треба роздивитися пучки на їхніх пальцях, і якщо на них немає уколів, подряпин чи маленьких укусів, то слід би було сказати, що дівчата, саме завдяки цим чарівним suiveurs, провадять більш активний спосіб життя.

На цих passage я не підглядаю тихцем за робітницями, я дивлюся за suiveurs (урешті-решт, хто ж сказав, що у кафешантанах філософ той, хто дивиться на сцену, а не в партер?). Коли-небудь вони можуть стати моїми клієнтами або ж знаряддями у моїх руках. За декотрими з них я йду аж до їхньої оселі, коли вони повертаються, аби обійняти розжирілу дружину й півдюжини дітлахів. Запам'ятовую їхню адресу. Хтозна. Я б міг знищити їх лише одненьким анонімним листом. Я кажу «коли-небудь», якщо у цьому буде потреба.

З різних завдань, що Лаґранж доручав мені на початку, я не пам'ятаю