Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

що зарадить їм, коли стемніє, щоб начальство не побачило.

Уночі той «дізель» добре виорав город Павлінок. А через ніч декілька разів пройшов по ньому культиватором. Город став чистим і пухким, ніби грядка. І вродив добре — цілина! Тим трактористом був мій батько...

Зеньова бабця померла ще на хутірній Веселівці. А його з мамою колгоспне начальство переселило у глиняну хатину в Дворіччі — на Веселівці будуватися було невільно. Померла і Зеньова мама. Він не відав, як буде жити далі. І якраз тоді його врятувала Середова Танка, років на дванадцять за нього старша. Жила вона по-сусідству з хатиною Зеня, ніколи не мала сім’ї, була ще досить міцною і моторною.

Так Зеньо твердо вийшов на перше місце у селі за рівнем щасливості: своя хата є, пенсія є, Танка є — є геть усе, що треба чоловікові його віку для повного щастя. Пообідає, поспить і прямує до прив’язаної на дворі Ганчиної корови:

— Ну шо, йдем пастися, Краса? — каже щасливий Зеньо.

Виганяє ту чотириногу чорно-білу Красу, по дорозі забирає сусідську худобу (треба ж і підзаробити!) і жене свою невелику череду на той розлогий пагорб за селом, де мільйони років тому бушував вулкан.

Ніхто ніколи не бачить Зеня засмученим: його життя вернулося у Золотий вік! Узимку лише з комина його глиняної хатини йде густий дим — Зеньо палить патиками (дровами) і зовсім не переймається цінами на газ. Заможні дворічани, чухаючи потилиці, запитують бідного Зеня:

— Тобі тепло в хаті?

— Ая! — каже Зеньо. — В майці ходжу.

А як бракне Зеньові гривні на пиво, він подумки повторює за Шевченком:

Нехай злидні живуть три дні — Я їх заховаю...

...Оте дворічанське «ая» несподівано почув майже сто років тому у муравйовській тюремній камері в Києві народжений на Трипіллі Григорій Косинка. У новелі «Фавст» цього видатного прозаїка українського Розстріляного Відродження читаємо:

«...Так знайте, — говорив до стіни далі, — Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником... Юдою не буду.

Фавст плакав...Йому все ще здавалося, стояв образ слідчого Однорогова, говорив ніби до нього:

— Каже мені Однорогов: „Ты, Конюшина, трудового происхождения, ты — бедняк, ты получил образование, ты, наконец, не Грицько или Омелько какой-то...Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийныков?“

Конюшина відповів:

— Ая... Пішов, не можна не йти, бо коли підпалити хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадають, ая... Мені ж треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися...»

Подільського селянина Прокопа Конюшину, прозваного сокамерниками Фаустом, муравйовські головорізи розстріляли. А в 1934 році сталінські кати України розстріляли і 35-річного Григорія Косинку.

Ая...

Нині сущим українцям треба знайти відповіді на загрози і виклики часу, виконати свій священний обов’язок перед найбільшою частиною нації — попередніми поколіннями, які створили непідвладну ні часові, ані смерті українську мову.

Залишаються актуальними слова українця Олександра Потебні: «...сліди доісторичної давнини, що ховаються в народних віруваннях і мові, залишаються невідомими вченим: хто приклав до слов’янської міфології те знання та уміння, які прикладаються до міфології індійської, грецької, латинської і германської?»

А треба вже прикласти!

Дуже багато зробив для вивчення й утвердження літературної української мови наш славний професор Іван Огієнко. У 1935 році він написав невелику, але вагому статтю «Мова Богдана-Ігоря Антонича». Її лейтмотив: «...на наших очах сталася чи не найкраща казка наших днів: знайшовся нарешті поет, що не тільки зрозумів усю велич гасла: для одного народу — одна літературна мова, але й глибоко зреалізував його... Віднині Україна культурою мовною, цебто найголовнішою, стає єдиною Нацією».

У своїй інавгураційній лекції почесного професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» 1 вересня 2002 року Дмитро Павличко сказав: «Поняття рідної нації повинне бути в загальних рисах для всіх українців однаковим, недоторканним, священним. [...] Українська мова ніколи не була для України тільки засобом спілкування, збереження фольклорних та літературних цінностей, творення філософсько-духовного коду нації. Вона була і, мабуть, ще довго залишатиметься політичною зброєю народу, кореневищем його державності».

Тому то й видано у різні часи різних мастей окупантами стільки указів, циркулярів і навіть новітніх так званих «мовних законів» задля знищення або хоча б притуплення цієї політичної зброї нашого народу. (Остання така кака — зловісний закон українофобів Колєснікова-Ківалова, викинутий українцями в нужник і названий в народі «закон-кака»).

...25 травня 1958 року, незадовго до смерті від рук завербованого НКВД малороса, Степан Бандера виголошував промову на могилі убитого тими ж сталінськими недолюдками Євгена Коновальця. Він сказав слова, які маємо запам’ятати: «Розділені кордоном смерті, але з’єднані зв’язком віри, ідеї і любові — живі та померлі можуть собі взаємно помагати...».

(Сказано, звісно, під впливом Шевченкового послання «І мертвим, і живим, і ненародженим...»)

І розділений з нами кордоном смерті, але з’єднаний зв’язком віри, ідеї і любові Степан Бандера прийшов нині сущим українцям на допомогу в захисті рідної мови. Як?

Через видану в Дрогобичі у 1998 році 640-сторінкову збірку його праць «Перспективи української революції». Відкриваємо і читаємо: «Основна частина боротьби революційної організації з ворогом — це і є боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий народ... Між московським большевизмом-комунізмом і українським націоналізмом іде найважливіший змаг за душу українського народу».

«Істотну причину невдачі більшовицької інженерії в духовій ділянці» Бандера бачить в тому, що «вона натрапила на такі первні в душі людини, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерті». Неможливо знищити, каже Степан Бандера, «туги за Богом