Читати книгу - "Віннету ІІ"

як тарілка, прерія, низька трава — це полегшувало коням пересування. Прозоре, чисте повітря дозволяло бачити далеку чітку лінію горизонту. Постійно просуваючись на південний захід, ми уважно вдивлялися в далечінь перед собою, не озираючись навкруги, тому занадто пізно помітили, що нас переслідують. На шостий день подорожі Вірна Смерть поставив дашком свої долоні до очей, а потім тицьнув пальцем направо і сказав:

— Погляньте туди, джентльмени. Як думаєте, що це таке?

Ми подивилися у вказаному напрямку і помітили чорну цятку, яка наближається до нас, як здавалося, дуже повільно.

— Гм! — промимрив у відповідь Лянґе-старший, прикриваючи долонею очі від сліпучого сонця. — Схоже, там пасеться якась тварина.

— Ну звичайно, — посміхнувся Вірна Смерть. — Тварина! Та ще й пасеться! Ваші очі не здатні пристосуватися до відстаней у прерії. Між нами близько двох англійських миль, а це означає, що це не одна тварина. Бо це мав би бути звір завбільшки зо п’ять слонів. Бізони тут не водяться, а якщо якесь стадо і забреде випадково, то не о цій порі року, а навесні або восени. Ви не маєте досвіду і не розрізняєте рухомі предмети. Бізони і мустанги, коли пасуться, щипають траву і йдуть повільно, крок за кроком. А я готовий побитися об заклад, що то хтось мчить до нас галопом.

— Не може бути, — заперечив Лянґе.

— Ну що ж, — сказав Вірна Смерть, — коли білі помиляються, послухаймо думку чорношкірого. Що думаєш ти, Семе?

Негр, який досі мовчав, не довго думаючи відповів:

— Це, мабуть, вершники, маса. Чотири, п’ять чи шість.

— Згоден. Може, це індіанці?

— О, ні! Індіанець прямо не ходити до білого. Він спочатку ховатися, придивлятися, а потім підкрадатися. Вершники скакати до нас навпростець, значить, це білі люди.

— Слушно кажеш, Семе. Я радий, що твій розум набагато світліший за твою шкіру.

— О, маса… — зніяковів Сем, показавши зуби в широкій посмішці. Похвала вестмена явно йому сподобалася.

— Якщо ці люди справді їдуть до нас, — сказав Лянґе, — то краще нам зачекати на них тут.

— Навіть не кажіть мені таких дурниць, — відповів вестмен. — Ви ж бачите, що вони не просто їдуть на нас, а тримаються південного напрямку. Вони бачать, що ми їдемо вперед, і намагаються перехопити нас по діагоналі. Тож продовжуймо рухатися! У нас немає часу на зупинки. Можливо, це солдати з форту Індж, які виїхали на огляд території. Якщо це справді вони, то на нас не чекає нічого хорошого від зустрічі з ними.

— Чому?

— Бо ми довідаємося чимало неприємного. Форт Індж розташований досить далеко звідси на північний захід. Якщо комендант змушений висилати патрулі аж так далеко, це означає, що існує якась серйозна небезпека. Думаю, ми незабаром про все дізнаємося.

Ми рухалися далі з тою ж швидкістю. Цятка на горизонті поступово наближалася, аж поки не розсипалася на безліч дрібних крапок, які швидко збільшувалися. Незабаром ми вже чітко бачили, що це були вершники. А ще через п’ять хвилин змогли роздивитися військові уніформи. А потім вони нарешті наблизилися на таку відстань, що ми змогли почути їхні окрики, звернені до нас. Вони веліли нам зупинитися.

Це були п’ятеро драгунів і їхній вахмістр.

— Куди ви так поспішаєте? — запитав він, зупиняючи свого коня. — Ви не помітили нас?

— Чому ж не помітили? — спокійно відповів Вірна Смерть. — Помітили. Але не зрозуміли, чому ми повинні були на вас чекати.

— Тому що нам треба з’ясувати, хто ви такі.

— Хіба ви не бачите? Ми білі люди і подорожуємо на Південь. Вам достатньо?

— Тисяча чортів! — вибухнув вахмістр. — Ви надумали жартувати зі мною?

— Мені не до жартів, — посміхнувся Вірна Смерть. — Ми — у прерії, а не в недільній школі, і ви не вчитель, щоб робити нам зауваження, наказувати і лупцювати за непослух.

— Я маю наказ начальства, і ви зобов’язані назватися.

— А якщо ми відмовимося?

— Ви ж бачите, що ми озброєні, тож зуміємо змусити вас відкрити свої імена, навіть якщо доведеться вдатися до сили.

— Ви дійсно здатні на це? Ви дуже рішуче налаштовані, тішуся з того, але не раджу навіть намагатися вдаватися до сили. Ми вільні люди у вільній країні, пане вахмістре! І я хочу подивитися на людину, яка цілком серйозно заявить мені, що я зобов’язаний — чуєте, зобов’язаний! — беззаперечно виконувати чиїсь накази. Та я затопчу його копитами мого коня!

Його очі спалахнули, він смикнув за повід, піднімаючи світло-гнідого дибки, і тварина, підкорившись вершникові, загрозливо нависла над вахмістром. Той рвонув свого коня назад і вже розтулив рот, щоб крикнути щось, але старий не дозволив йому вимовити ні слова:

— Я вже не кажу про те, що міг би бути вашим батьком, а може, і дідом, а отже, досвіду в мене більше, ніж у вас, і пережив я стільки, скільки вам і за все життя не пережити. Ви хотіли вдатися до сили? Невже думаєте, що наші ножі зроблені з марципанів, револьвери — з шоколаду, а кулі — з цукру? Повірте, наші солодощі вам не перетравити. Ви говорите, що дієте за наказом начальства. Охоче вірю і не маю нічого проти наказів. Однак скажіть, вам хіба наказували кричати на вестменів, як на новобранців? Ми не відмовляємося від бесіди з вами, але не ми вас шукали, тому завдайте собі клопоту згадати уроки ввічливості.

Вірна Смерть присоромив вахмістра. Читаючи мораль, старий змінився до невпізнання, і його промову почули.

— Не гнівайтесь, — уже значно спокійніше сказав вахмістр. — Я не хотів образити вас.

— Судячи з ваших слів, ви зовсім забули уроки ввічливості.

— Тільки тому, що тут не великосвітський салон. У прерії повно всілякої наволочі, і ми тут, на передньому краї, повинні пильнувати порядку.