Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

Усю ніч він просидів, обнімаючи тіло Марека, і не відчував ані голоду, ані холоду. А на світанку Бережний почав копати могилу – заступа в нього не було, і він зламав усі кинджали і ножі, які в нього були, а потім і свою шаблю, поки вирив досить глибоку яму.

Поховавши сина і спіймавши його коня, Юзеф поїхав у Січ – більше йому нікуди було їхати. Він не знав, не уявляв, що йому тепер робити в житті, і першим його бажанням було покаятися перед Петром і Яремою, що це він згубив Ярину. «Вони не знайдуть її! – думав він. – Де в цих безмежних степах знайти двох татар, яким я її віддав? Боже, що ж я накоїв? Я покаюся перед ними – нехай вони мене вб’ють і цим припинять мої муки».

Але діставшись до Чортомлика, Юзеф дізнався, що Ярема поїхав до свого діда, а побачивши змарнілого Петра, зрозумів, що той тяжко хворий. «Як я скажу йому таке в очі, коли він вважай що на ладан дихає? Він не перенесе цього, і його смерть буде на моїй совісті!» – думав Бережний, не знаходячи в собі сил зізнатися у своєму злочині.

Коли Ярина того вечора не повернулася додому, то Уляна не здивувалася, вирішивши, що вона залишилася ночувати у свекра. «Бідна Яринка! Господи! От що Данило накоїв?! Ця сердешна місця собі не знаходить від туги за ним!» – думала Уляна. Але коли Ярина не повернулася вранці, жінка стривожилася. По обіді повернувся Степан і, дізнавшись про відсутність Ярини, помчав до батька в бурдюг. Але Лавріна не було вдома. Чоловік чекав його майже до вечора, але старий так і не повернувся. Тоді Степан поїхав додому.

– Боже! Та де ж вони всі?! – охнула Уляна, вислухавши чоловіка.

– Улянко, не турбуйся так: може, Яринка з Лавріном куди удвох поїхали, – мовив Степан, намагаючись не видати свого хвилювання.

– Та куди вони могли поїхати?! І якщо б це справді було так, вони неодмінно б попередили мене. Боже, не інакше, як біда сталася!

– Та пипоть тобі на язик! – крикнув Степан. – Ще справді біду накличеш! Тут до Лавріна рукою подати, і вона не перший раз сама їздить, і завжди все як слід. Повернуться вони!

Зникнення Ярини стривожило всіх жителів зимівника. Наступного дня люди обшукали місцевість від зимівника до бурдюга, але не знайшли жодних слідів Ярини, наче її лизя злизала. А Лавріна, як і раніше, не було вдома.

– Навіщо ти її відпустила? – накинувся Степан на дружину, уже не приховуючи свого страху. – Чому дозволила їй? Це ти винна!

Сама Уляна мовчала, лише витирала сльози. «Боже! Де ж моя дівчинка?» – думав Степан, стискаючи скроні, а потім кинувся до заплаканої дружини і, не соромлячись сусідів, обняв її, утішаючи.

Нещасний Воробенко опитав усіх мешканців зимівника, з’ясовуючи, хто з них останнім бачив Ярину. Особливо ретельно він допитував Олену, але дівчина теж не могла нічого сказати.

А вранці несподівано з’явився Промінчик. Без сідла, без збруї. Просто прийшов у двір. Ледь побачивши коня, Уляна забилася в істериці, а Степан зблід – тепер не було сумнівів, що Яринки більше немає на цьому світі.

– Господи, що я Петрові скажу?! – у розпачі вигукнув він.

А на п’ятий день, надвечір, у зимівник приїхав Лаврін і, коли вислухав убитих горем сина і невістку, став чорніший за грозову хмару.

– Не шукайте її, не треба. Усе одно не знайдете! – промовив старий.

– Батьку, а навіщо вона до тебе приїжджала? – запитав Степан. – Через Данила?

– Тепер це вже не важливо, – промовив Лаврін, хмурячись.

– Як не важливо?! А де ти сам був увесь цей час?

– Не питай мене, Степане. Нічого вже не зміниш. Занадто пізно!

Лаврін, як і обіцяв Ярині, поїхав у Січ, але Данила там не знайшов – його товариші розповіли, що він давно вже не з’являвся. Тоді старий повернувся в зимівник, роздумуючи, як втішити Ярину. «Ох, Господи, позбавив Ти мене від тяжкого обов’язку, та краще б не позбавляв! Тільки чому ж він коня не забрав? Ось що дивно! Кінь же такий, що дехто за нього й душу віддав би! І навіщо я її відпустив саму?! Та хіба я зміг би йому перешкодити, якщо б з нею поїхав?! Та краще б я голову склав, ніж тепер ось так мучиться докорами сумління. Звичайно ж, це він її вкрав – більше нікому! Тільки цілковитий дурень від такої дівки б відмовився! Ніколи ми більше Яринки не побачимо!» – думав Лаврін, вирішивши, що Ярину викрав Аяз.

А поглянувши на згорьованих сина і невістку, вирішив: «Безглуздо їм правду говорити – усе одно вже нічого не виправиш! Тільки зайвих страждань завдам і ще більшого лиха накою, бо Петро і Степан неодмінно поїдуть мурзу шукати і загинуть».

– Батьку, як я Петрові про це скажу? – похмуро запитав Степан.

– Язиком! – спересердя відрізав Лаврін. – Завтра поїдемо і все йому розповімо – не можна ж таке приховувати!

– Батьку, ти ж останній, хто її бачив, і ти знаєш правду. Чому ти мовчиш? – насупившись, спитав Степан. – Ліпше скажи нам!

– Синку, інколи краще, коли всієї правди не знаєш. Так легше жити!

Степан зітхнув. Він дуже добре знав свого батька і розумів, що немає сенсу допитуватися – все одно старий нічого не скаже.

– Я сам завтра до Петра поїду, – вирішив Степан. – Ти краще залишайся з Уляною, бо вона скоро з глузду зійде від горя, а ти єдиний, хто вміє втішити. Це моя провина – я Ярину до себе жити взяв і мені перед Петром відповідати.

Лаврін ствердно кивнув і гірко зітхнув.

Наступного ранку Степан виїхав із зимівника з важким серцем і все думав, як повідомити Петрові про безслідне зникнення Ярини, усе підбирав слова. Але найбільше нещасного Степана мучила підозра, що дівчини більше немає на цьому світі – він припустив, що Яринка не знесла туги за Данилом й укоротила собі віку, а Промінчика відпустила. Але тут же Степан проганяв від себе ці думки, бо якось не сходилося: «Батько на прохання Яринки їздив у Січ Данила шукати! І Ярина мала б повернутися додому. А якби її хтось викрав, то й коня б забрав. Кінь же добрий! Що ж з нею могло статися? І чому батько мовчить, хоч і знає правду?! Господи, ну який же Данило мерзотник! Такої біди накоїв!» – зі злістю думав Степан, і перед його очима все стояла Яринка, якою вона була ще підлітком. Згадалося йому,