Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Проте такий підхід до українських справ, що визначався як політика федералізму, не був, на жаль, домінуючим у поглядах і діяльності тих польських урядовців, які несли відповідальність за відносини з національними меншинами. Виразником думок протилежного табору — національних демократів та їхніх прихильників — став певною мірою доктор Богуслав Лонгхамис, який підготував і 24 лютого подав на розгляд відповідних осіб зауваження на реферат професора О. Гурки[230].

Лонгхампс розкритикував плани щодо організації повстансько-диверсійної боротьби задля зруйнування більшовицької імперії та створення Української держави. На його думку, подібні плани фактично були спрямовані не стільки проти Радянської Росії, скільки проти російського народу, який, стоячи перед загрозою втрати Наддніпрянської України, тільки ще більше згуртувався б у боротьбі із Заходом (в тому числі з Польщею). Доктор Лонгхампс пропонував інші засоби знищення комуністичної влади на Сході, зокрема поширення серед росіян гасел: цивілізовані західні країни (в тому числі Польща) прагнуть до зміни економічної й політичної ситуації в Росії на краще, вони прагнуть передусім до розкріпачення селян і надання їм дрібної приватної власності, до забезпечення всього російського населення речами першої потреби; з цією метою Захід буде робити все можливе, наприклад ліквідує всілякі перепони для проникнення в Росію цих речей, і т. ін. Лонгхамис вважав, що такого роду пропаганда цінностей західного світу поступово мала привести до змін у ставленні російського народу до своїх керівників і внаслідок цього — до повалення ним комуністичного режиму. За надану західними країнами допомогу у знищенні ненависної всім системи російський народ мусив бути вдячним і Польщі[231].

У питанні створення Української держави доктор дотримувався тієї думки, що коли така і постане, то вона завжди залишатиметься невдячною полякам, до того ж її постійно використовуватимуть для антипольських інтриг німці, незалежно від того, як завершиться війна. Допомога французів або англійців у цій справі українцям мала розглядатися як порушення взятих ними на себе перед Польщею зобов’язань. Доктор Лонгхампс робив висновок, що в найближчий час польський уряд мусить заявити про таке:

1. Польський уряд виступає проти утворення в будь-якій формі українського легіону або будь-якого іншого українського військового формування з-поміж громадян Речі Посполитої і створення таких формувань розглядатиме як дії, що суперечать зобов’язанням, які союзницькі держави взяли на себе.

2. Польський уряд вважає, що видання в теперішній час декларації про створення Української держави було б передчасною і недоцільною дією з огляду на її ворожий характер не стільки щодо радянського уряду, скільки щодо російського народу; подібна дія могла б ускладнити в майбутньому порозуміння з визволеним від більшовицького ярма російським народом.

3. Польський уряд розпочне справедливе розв’язання українського питання на своїй території відразу ж після її повернення і зробить це тільки на засадах непорушності кордонів Речі Посполитої, а також на підставі постанови парламенту, обраного демократичним шляхом[232].

Цю позицію поділяла переважна більшість працівників польського Міністерства внутрішніх справ, що знайшло відображення у нотатці, підготовленій у квітні 1940 р. для міністра Станіслава Кота[233]. Власне в компетенції цього міністерства й знаходилися розгляд та вирішення всіх справ, що торкалися національних меншин.

В українській проблемі автори нотатки «Політика Польщі стосовно України в часи Другої світової війни» бачили два аспекти: 1) внутрішньопольський — проблема Волині і Східної Малопольщі (Східної Галичини. — І. І.); 2) міжнародний — питання про визволення України взагалі. На їхню думку, польський уряд у своїй діяльності мусив брати до уваги обидва ці аспекти. Одним з найефективніших засобів упливу на українців з еміграції, Східної Малопольщі і Наддніпрянської України з метою їхнього перетягнення на бік Польщі і залучення до антинімецької й антирадянської коаліції вони вважали пропагандистську діяльність. За допомогою радіопередач українською мовою, листівок, брошур, підпільної преси, а також за посередництвом спеціально підготовлених емісарів для роботи з українцями на окупованих Німеччиною і СРСР територіях уряд мусив пропагувати ідею єднання між поляками і українцями, а також думку про те, що однією з головних цілей війни є перемога в ній союзників, визволення Польщі і створення на землях Радянської України великої незалежної Української держави. Ідея створення такої держави мала бути підтримана всілякими засобами і на міжнародній арені. Ініціатива в цьому мала належати польському урядові, який, використовуючи свої дипломатичні і консульські можливості, домагатиметься визнання союзниками необхідності створення після завершення війни «Великої» України[234].

Співробітники Міністерства внутрішніх справ пропонували урядові взяти на себе дипломатичну опіку над усіма українцями (як над колишніми польськими громадянами, так і над «радянськими» українцями), активізувати дії зі створення при польській армії невеличких українських загонів (переважно зі східних українців) з українськими офіцерами на чолі з-поміж колишніх петлюрівських офіцерів і т. ін[235].

Арбітром у полеміці між представниками протилежних таборів, виразниками поглядів яких можна вважати О. Гурку і Б. Лонгхампса, голова уряду генерал В. Сікорський зробив доктора Людвіка Гродзіцького на тій підставі, що той був представником Селянської партії і галичанином за походженням, а тому мав добре знати настрої основної маси тамтешнього українського населення.

У своїх зауваженнях від 7 березня 1940 р. на доповіді Гурки і Лонгхампса доктор Гродзіцький вказував на принципові помилки обох референтів у підході до українського питання і, насамперед, на недооцінку ними ступеня розвиненості українців у Галичині. Він писав: «Українці мають цілком розвинену національну свідомість, власні національні