Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

ідеали, власні історію і традиції, нарешті, власні літературу і мистецтво. Український народ має за теперішнього часу на цих землях майже всі суспільні верстви населення, необхідні для нормального розвитку нації, і, зокрема, численну інтелігенцію. Українці мають великі організаційні здібності, завдяки яким, а також самовідданій праці одиниць і всього суспільства в цілому створили тут розвиненішу, ніж поляки, кооперацію...». На переконання Гродзіцького, українці Галичини були повноцінною сформованою нацією у західноєвропейському розумінні цього поняття, а тому, незважаючи на значний економічний і культурний внесок поляків у розвиток цієї землі, вони (поляки) мали бути готові до можливої її втрати[236].

З погляду представника однієї з найвпливовіших у довоєнній Польщі партій існувало декілька можливих шляхів розв’язання проблеми довоєнних східних територій II Речі Посполитої і водночас урегулювання української проблеми. Серед перших двох він називав такі: ці території входили до складу новоутвореної Української держави або до складу СРСР. За таких обставин українське питання могло бути вирішене без участі Польщі. У разі якщо б Східна Галичина і Волинь залишалися за Польщею, Гродзіцький пропонував застосування «кантонального» розподілу території з одночасним добровільним переміщенням населення. Можливим кордоном, який мав відокремити український «кантон», доктор називав лінію, що проходила по р. Буг до залізничної станції Красне, далі по р. Гнила або Золота Липа до їхнього гирла, потім по р. Дністер до гирла р. Лімниця і вздовж цієї річки аж до угорського кордону. Таким чином Польща залишала б собі Львів і, за невеликим винятком (район Биткова), майже весь нафтовий басейн. На думку Гродзіцького, саме ця лінія в найбільш справедливий спосіб поділяла місцеву людність за принципом, хто якою мовою розмовляв. Однак прийняття за теперішнього часу будь-яких рішень стосовно української проблеми, а тим більше здійснення будь-яких дій (зокрема, видання декларації про підтримку ідеї створення незалежної України), Гродзіцький вважав передчасним кроком і пропонував чекати на завершення війни[237].

Незважаючи на відсутність офіційних директив з боку польського емігрантського уряду щодо переговорів з українцями, у складі підпільної організації СЗБ у Львові був створений спеціальний український відділ, який вивчав українські справи і намагався такі переговори започаткувати. Результати цих починань обговорювалися у травні — червні 1940 р. на конференції в Бєлграді за участю представників польського уряду, комендантів будапештської і бухарестської баз зв’язку з окупованою Польщею, а також членів СЗБ з Варшави і Львова[238].

Представник штабу Головнокомандувача Польських збройних сил на Заході полковник Франчишек Демель («Хечка») на конференції заявив, що всі авторитетні українські політики, які б могли мати повноваження для переговорів з польською стороною і з якими уряд міг би вести офіційні розмови щодо майбутнього статусу Східної Малопольщі, знаходяться у німців. Дії уряду, спрямовані на порозуміння з українською стороною, підсумував на конференції його уповноважений полковник Тадеуш Василевський («Джевіца»): «Польський уряд в українському питанні визначитися не може. Усі спроби порозумітися виявляються марними, оскільки українці, що знаходяться за кордоном, походять винятково зі Східної Малопольщі і вороже ставляться до поляків»[239].

В останніх словах міститься відповідь на поставлене вище питання, чи могла бути позитивною відповідь на пропозиції ОУН польських емігрантських властей та керівників польського визвольного руху, які прагнули хоча б якоюсь мірою порозумітися з українцями та залучити їх до «проальянтського антибільшовицького союзу». Про відсутність реальних можливостей такого порозуміння на той час свідчила під час допитів у НКВС у грудні 1940 р. керівник політвідділу, член і секретар Національної ради при командуванні організації СЗБ-2 заарештована Владислава Пеховська. У протоколі її допиту від 17 грудня 1940 р. зазначено, зокрема, таке: «Я розмовляла з Шептицьким про те, що якщо вибухне повстання (антирадянське. — І. І.), то нам необхідно заздалегідь узгодити, що належатиме полякам, а що українцям. Проте ці бесіди з Шептицьким я вела з власної ініціативи і жодних розмов щодо контакту між українськими націоналістами і СЗБ у нас не було»[240].

Утім польські підпільники охоче йшли на контакт з представниками ундовсько-уенерівських кіл. Як повідомляв прибулий 9 липня 1940 р. до будапештської бази зв’язку з окупованою Польщею керівник розвідки організації СЗБ-2 у Львові Кароль Троянівський («Радван»), «...унаслідок переговорів відповідальних за це осіб зі складу польського підпілля з представниками якогось собі отамана на прізвище Муха була досягнута домовленість про те, що СЗБ є уповноваженим у справі встановлення контактів між українцями та урядами союзників»[241].

Далі «Радван» називав умови, лише за яких українці погоджувалися на співпрацю із союзниками:

«1. Визнання коаліцією права українського народу на політичну самостійність і самовизначення;

2. Створення при коаліції українського представництва. Про персональний склад такого представництва українська сторона мала повідомити пізніше;

3. Започаткування всілякими засобами, що є в розпорядженні коаліції, проукраїнської пропагандистської діяльності;

4. Українці підтримають польсько-чесько-українське співробітництво, спрямоване проти Німеччини;

5. Питання про належність Східної Малопольщі має бути врегульовано лише по закінченні війни, до того ж за взаємної згоди з боку Польщі й України;

6. Організаційно поляки й українці мусять виступати окремо, своєю діяльністю не перешкоджають один одному, у разі потреби узгоджують дії, але в жодному випадку не повинні діяти у складі єдиної організації;

7. На підготовку до збройного повстання українці поки що не погоджуються. Однак у випадку