Читати книгу - "Моє сторіччя"

пенсіонерів із невеликими пенсіями. Бо вже наступного дня перед нашими очима творилося таке, що аж голова йшла обертом. Раптово, ніби хтось сказав: «Фокус-покус», усі вітрини наповнилися товарами. Шинка, ковбаса, радіоприймачі, якісне взуття, не те, що з дерев’яними підошвами, костюми — з натуральної вовни та будь-якого розміру. Ясна річ, усі ці товари були приховані до пори до часу. Досвідчені спекулянти притримали їх до моменту, коли з’являться справжні гроші. А потім почали говорити, що ми всім цим завдячуємо Ергарду з його товстою сигарою. Але насправді нові купюри потай надрукували американці. І вони ж подбали про те, щоб ця валюта була тільки у так званій Тризонії, а в радянській зоні — ні. Тому росіяни випустили власні марки та перекрили всі шляхи до Берліна, через що потім дійшло до операції «Повітряний міст», а Німеччина була поділена ще й грошима. А їх незабаром стало ще менше. Особливо для таких пенсіонерів, як ми. Тому Аннелізе і написала:
Грошей нових на всіх не стало, Хто вижить міг, тих було мало…

Тож не дивно, що в нашому місцевому осередку товариш Германн сварився: «Звідки раптом узялося стільки товарів? Бо приватна економіка дбає не про задоволення людських потреб, а тільки про власне збагачення…» І це була чиста правда, навіть попри те, що потім стало трохи легше. Однак пенсіонери так і лишилися бідними. Тепер ми могли стояти перед повними вітринами та роздивлятися товари, але не більше. По-справжньому добре було хіба те, що тепер стало можливим, нарешті, купити свіжі овочі та фрукти: вишні — за п’ятдесят пфенігів фунт і цвітну капусту — по шістдесят п’ять за головку. Та ми й далі рахували кожен гріш.

На щастя, моя дружина надіслала свій римований вірш під назвою «Втеча з Алльґою» на конкурс газети «Кьольніше рундшау». Темою конкурсу було «Найкраще враження з відпустки». Що вам сказати? Вона отримала другу премію! Це було двадцять нових марок, готівкою на руки. А за публікацію в цьому часопису їй заплатили ще десять. Ми віднесли їх у банк. Бо ж узагалі заощаджували на всьому, на чому могли. Але на відпустку нам так більше й не вдалося назбирати. Ми стали, як тоді казали, «жертвами грошової реформи».

1949

…уявляєш, любий Уллі, на світі все ще трапляються дива і з’являються пророчі знаки, бо нещодавно я, чоловік уже похилого віку, мав дуже несподівану зустріч: вона все ще жива, ця неймовірно вродлива Інґа, неприступна постать якої (в natura і figura[29]) колись, як би це назвати, — у часи Адольфа, розпалювала нас, хлопців зі Щецина, змушувала хвилюватися й затинатися, втрачати голову і дар мови; я навіть можу стверджувати, що в кожного, хто підходив до неї на відстань витягнутої руки, починало нестримно калатати серце. Ні, не тоді, коли ми ставили намети біля затоки, а тоді, коли вдвох збирали теплі речі на Східний фронт: коли складали і пакували підштаники, светри, нарукавники та інші вовняні речі, — отоді ми накидалися одне на одного. Ясна річ, усе це закінчувалося виснажливими довгими поцілунками на простелених на підлозі шубах та плетених вовняних светрах. Після цього ми жахливо смерділи нафталіном. *

Але повернуся до нинішньої Інґи: і над нею, як і над нами, час демонструє свою владу, але навіть зі зморшками і сріблястою сивиною пані доктор Штефан випромінює ту молоду силу, яка колись винесла її у вищий світ. Ти, звісно ж, пригадуєш: вона отримувала одне підвищення за іншим. Насамкінець вона вже була фюрершею в Організації німецьких дівчат (BDM), тоді як наші з тобою здобутки були значно скромнішими: я дійшов до юнґцуґа, а ти — до фенляйнфюрера[30]. Та потім нас обох таки вбрали у форму Люфтваффе, бо на той час уже минула пора коричневих сорочок, нашийних хустин і фюрерських шнурів (їх ще називали гойдалками для мавп). Але Інґа, як вона мені присоромлено прошепотіла на вухо, не розпускала своїх дівчат до останніх днів війни: вони опікувалися біженцями з Померанії, співали у лазаретах. Вона вийшла з Організації німецьких дівчат аж тоді, коли вже прийшли росіяни, — і при цьому примудрилася не постраждати.

Не хочу зловживати твоїм терпінням як читача цього послання: ми зустрілися під час книжкового ярмарку в Лейпциґу, у програмі якого держава селян і робітників дозволила провести фахову дискусію Дуденівського товариства