Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

таким нещасним, як тепер. Це добре, що я страждаю, думає він, може, за це мені проститься те, що я сиджу тут, у львівському борделі, поруч із Солісткою, ціна якої дві з половиною сотні за ніч, не рахуючи сірників і фортепіано, яке коштує шість сотень. Може, мені все це проститься за цей страшний біль, який паралізував мене, паралізував через те, що вона вимовила слова «піаністка» і «фортепіано». Який страшний цей біль, він душить горло, наче страшна отрута, й поволі стікає вниз — по стравоходу в шлунок, розливається по всьому тілу. А ще півгодини тому я був такий щасливий, бо пив сотерн і думав про терасу над морем у Ле Трепорі, де кохані очі тієї дівчини були зовсім поруч і де я подумки грав на фортепіано, грав для коханих очей. А тепер, у цьому борделі, мене буквально спопеляє біль, хоч я й сиджу поряд з цією чарівною дівчиною, такою чарівною, що мені міг би позаздрити весь переможний німецький вермахт. І я тішуся своїм стражданням, радію, що ось-ось упаду з болю, щасливий від свого страждання, нестерпного страждання. І все-таки я сподіваюсь, що мені багато чого проститься, і те, що я не молюсь, не молюсь, не молюсь і не клянчу на колінах, коли мені лишилось усього дванадцять годин до смерті. Але де я міг би стати на коліна? Ніде в світі не лишилося більше місця, де я міг би спокійно постояти на колінах. Хіба сказати Оліні, щоб вона постерегла двері, адже Віллі все одно заплатить шістсот марок за фортепіано і двісті п'ятдесят за прекрасну Солістку, не рахуючи сірників і пляшки вина, яку я візьму для Оліни, щоб вона не дуже нудьгувала...

— Що з тобою? — питає Оліна. Відколи він крикнув «не треба», в її лагідному голосі відчувається здивування.

Він підводить на неї очі; як приємно дивитися в її очі, в сірі, дуже ласкаві, сумні очі. Треба відповісти.

— Нічого,— каже він, і несподівано в нього виривається запитання, хоча йому коштує неймовірних зусиль видобути цих кілька слів з наповненого отрутою і болем рота: — Ти встигла довчитися?

— Ні,— коротко відповідає вона.

Справді жорстоко і далі розпитувати її. Дівчина кидає цигарку у велику металеву попільничку, яку вона поставила на підлозі між обома кріслами, і теж питає дуже тихо і лагідно:

— Хочеш, щоб я тобі розповіла?

— Хочу,— відказує він, не сміючи підвести на неї погляду, тому що боїться зустрітися з її спокійними сірими очима.

— Добре,— погоджується вона, але відразу й замовкає. Дивиться в підлогу. А потім він відчуває, що Оліна підняла голову, і раптом питає: — Скільки тобі років?

— У лютому було б двадцять чотири,— тихо каже він.

— У лютому було б двадцять чотири. Було б... Але не буде?

Він дивиться на неї, вражений, який у неї тонкий слух! І раптом розуміє, що він їй про все розповість, тільки їй одній він може це розповісти. Вона буде єдиною людиною, яка дізнається про те, що він повинен умерти завтра на світанку, десь перед шостою або відразу по шостій...

— Та ні, це я тільки так сказав. А яке місто,— питає він раптом,— знаходиться за сорок кілометрів від Львова в напрямку... в напрямку Чернівців?

Вона іще більше дивується.

— Стрий,— каже вона.

Стрий? Яка чудернацька назва, думає Андреас, видно, я не помітив його на карті. Господи, хоч би не забути помолитися за стрийських євреїв... Сподіваюсь, у Стрию ще лишились євреї... Стрий... Так ось, значить, де мені судилося вмерти. Біля міста Стрия... навіть до Станіслава я не дістанусь, навіть до Коломиї, не кажучи вже про Чернівці. Стрий! Ось воно як! А може, його взагалі нема на тій карті, яку мені дав Віллі...

— В лютому тобі буде двадцять чотири роки,— каже Оліна.— Смішно, але мені теж.

Він дивиться на дівчину. Вона посміхається.

— І мені теж,— повторює вона.— Я народилась дванадцятого лютого тисяча дев'ятсот двадцятого року.

Вони довго дивляться одне на одного, дуже довго, вони не можуть одвести погляду, а тоді Оліна нахиляється до нього, та відстань між кріслами виявляється завеликою, і вона встає, підходить до нього й хоче обійняти... але він відхиляється.

— Не треба,— каже він тихо.— Тільки не сердься, будь ласка, може, хай пізніше... я тобі поясню... я... я народився п'ятнадцятого лютого...

Вона припалює нову цигарку, добре, що не образилась. Усміхається. Напевно, подумала: він же винайняв і цю кімнату й мене на цілу ніч. А зараз щойно шоста, ще навіть і шостої нема...

— Ти ж збиралась мені розповісти,— нагадує Андреас.

— Так,— каже вона.— Ми з тобою однолітки, це добре. Я на три дні від тебе старша. Цілком би могла бути твоєю сестрою...— вона сміється.— А може, я й справді твоя сестра.

Розповідай, прошу тебе.

— Гаразд,— каже вона.— Я розповім. Гаразд. Я вчилася в консерваторії у Варшаві. Ти ж хотів знати, де я вчилася, правда?

— Так?

— Ти знаєш Варшаву?

— Ні.

— Гаразд. Так от. Варшава — велике місто, чудове місто, консерваторія знаходилась у будинку, схожому на цей. Тільки сад був більший, набагато більший. У перервах ми прогулювались у тому великому гарному саду і фліртували. Мене вважали дуже обдарованою студенткою. Я вчилась