Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

видавались йому розмитими, він махнув голими руками, вдарив долонями по воді, вода хлюпнула через край ванни і бризнула високо й далеко, обляпавши мундири присутніх. Вони навіть не ворухнулись. Раптом імператорові знову видалося, що все пропало, його жвавість пригасла, він замовк і відхилився назад, відчував, сидячи в гарячій воді, холодний дрож, і запитав, щоб тільки не помітили, що він раптом став кволий і безпорадний, і щоб усе-таки признатись у цьому — що робити?

Але імператор цієї миті знав: тепер він буде змушений робити тільки те, що залежить уже не від нього і не від інших людей, а давно вже приписане страхітливим, незнаним і надміру могутнім законом. Ох! Він гадав, що звичайна помічна ванна дасть йому розраду й поверне силу. Проте він уперше почувався безпорадним. Він утомився від лиха та від численних недоспаних ночей і бачив своїми великими очима, яким не давала заплющитись тільки безмірна скорбота, бачив, і то незважаючи на випари від гарячої води у ванні, цілком очевидні, вперше цілком очевидні ознаки слабкості на обличчях брата і друзів. Те, що вони скажуть мені, думав він, буде безглуздим, бо вони можуть радити тільки тому, хто рівня їм. Я дослухався до одних законів, коли був великий і сильний, а тепер, коли я безпорадний і кволий, змушений дослухатися до інших законів. Що вони знають про мене? Вони не знають мене! Вони не знають мене, знають мене не більше, ніж зорі — сонце, завдяки якому вони живуть і навколо якого обертаються. Великий, завжди пильний імператор уперше в своєму житті мав утомлені очі і вперше відчув, що втомленими і нещасними очима можна бачити виразніше й далі, ніж свіжими і гострими. Він ще раз подумав про старого Йова і старого святого отця, а також про друзів, які прийшли втішити переможеного. Імператор підвівся і вийшов до своїх друзів, голий, як Йов. Тільки мить вони бачили його жовтявий складчастий живіт, жирні стегна, що в білих, мов сніг, імператорських штанах видавалися такими сильними і м’язистими, коротку міцну шию, заокруглену спину, маленькі ступні й тендітні пальці ніг. Ця сцена тривала лише мить. Одразу підійшов служник і прикрив невелике тіло широкою білою фланеллю. Голі ступні імператора лишали щокроку виразні мокрі сліди. За кілька хвилин знову прийшла Анжеліна, як і приписував їй обов’язок. Побачила сліди імператорських ніг і, миючи підлогу, думала, що вона ганьбить і ображає сліди імператора, бо змушена витирати їх. Слуга, що мав забрати ще пляшечки, мило і рушники, підійшов до Анжеліни й тихесенько мовив:

— Я мушу повідомити тобі прикру новину. Ти чуєш? Дуже прикру!

— Кажи! — відповіла Анжеліна.

— Твій син... — почав слуга.

— Загинув, — спокійнісінько мовила вона.

— Так. Імператор сам поховав його.

Анжеліна прихилилася до стіни. Помовчала мить. Потім сказала:

— Він був моїм сином. Він любив імператора. Так, як я люблю його...

— Ти отримаєш п’ять тисяч золотих монет, — додав слуга.

— Вони мені не потрібні. Можеш узяти собі, — відмовилась Анжеліна. — Іди, — додала вона, — не заважай мені! Мені треба працювати!

Опинившись сама, Анжеліна стала навколішки, перехрестилася, хотіла молитись і не могла. Зі щіткою в руках довго стояла навколішки. Здавалося, ніби Анжеліна служить підлозі, тоді як вона зверталася до неба, до свого мертвого сина і до імператора.

На серці в Анжеліни було тяжко, її очі були сухі. Вона оплакувала сина і водночас заздрила йому. Він загинув, загинув! Але його поховала рука імператора.

IV 

Наступного дня о десятій годині ранку в імператорському палаці зібралися міністри. Імператора чекали генерали і великі достойники імперії, нерухомо вишикувавшись у коридорі в два шереги, зосереджені, перелякані, скорботні й шанобливі. Насправді більшість їх боялися радше за власну долю, ніж за долю країни та імператора; дехто навіть більше переймався цікавістю, ніж болем. Ще інші більше переймалися впливом, яким, на їхню думку, вони завдячують своїй славі і який давав їм змогу жити після повернення імператора: вони стояли врочисто і вважали, що саме вони — найголовніші берейтори найважливішої долі. Фуше чекав уже в залі. Його обличчя було ще блідішим і жовтішим, ніж звичайно. Коли зайшов імператор, він украй низько нахилив свою довгасту голову. Імператор ні на кого не дивився. Проте відчував і прихований погляд міністра поліції, і нещадний та чесний погляд старого Карно. Імператор не вважав, що повинен дивитися на всіх: кожного з них він знав дуже давно. І знав наперед, що вони думають і що скажуть. Імператор сів.

— Засідання відкрито! — оголосив він спокійним голосом. — Я повернувся, — казав він далі, — щоб відвернути лихо, яке спіткало нас. Але я потребую на якийсь час абсолютної влади.

Усі опустили очі. Тільки Фуше незмінно дививсь на імператора своїми ясними очима. І водночас невпинно писав якусь записку. Бозна-кому, й імператор добре бачив це. Міністр поліції писав, не дивлячись на сторінки. Його очі всякчас були спрямовані на імператора, здавалося, ніби його рука, невтомно пишучи на папері, мала власні очі. Тепер підвівся імператор:

— Ви хочете, я відчуваю, щоб я зрікся, — мовив він.

— Так, Ваша Величносте, — відповів один з міністрів.

Імператор знав про це. Він ставив кожне запитання на те, щоб отримати відповідь, якої давно сподівався. Проте сказав, і йому самому здавалося, ніби в ньому говорить хтось чужий:

— Ворог у країні. Я, хоч би що могло статися, людина з народу і солдат. Одне моє слово — і всі депутати страчені. Я ще сьогодні маю сто тридцять тисяч війська. Англійці і пруссаки втомлені. Вони перемогли, але виснажені. Австрійці і росіяни далеко!

Усі міністри