Читати книгу - "Навіщо читати"

179
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 57
Перейти на сторінку:
title=" Ґібе́р, Ерве́ (1955–1991) — французький письменник, фотограф, журналіст. Найбільш відомі його пізні автобіографічні романи, присвячені темі СНІДу та досвіду життя з ним. ">[174] про СНІД «Другові, який не врятував мені життя» (1990) через марновірство чи заклинання: я не хочу знати, що я міг би підхопити. Ця книжка дивовижна своїми моментами дріб’язковості. Можна було б подумати, що вражена смертельною недугою людина замість того, щоб захоплюватися собою, нарешті починає цікавитись іншими, але ж ні. Замкненість у собі, злість замість прощення, зрештою все те, що робить хворобу ненависною. Армія, яка окупувала тіло, звужує розум. І для подолання стану пригніченості вона залишає нам лише гіркоту. Не те, щоб при доброму здоров’ї Ґібер був надміру щедрим. Однак він писав хороші книжки. Страждаючи від нарцисизму, він, наче 14-річна дівчинка, прагнув стати знаменитим. Ставши заздрісним через свою хворобу, яка викрала в нього першість, він спробував щось із цього зробити, сперечаючись із нею — цим вимушеним рухом до безформного, і намагаючись надати їй форми. Коли його озлобленість ураженої людини починає собою захоплюватися, у нього проявляється блискуче базікання безумної пташки з точним попаданням дзьоба, яка намагається пошматувати давніх ворогів саркастичним гумором, який викликає жаль до його зраненого серця. В «Інкогніто» (1989), романі, присвяченому його перебуванню на віллі Медичі, є жартівливість і легкість, немає злоби у помсті. Тільки така чутлива людина, як він, могла показати дріб’язковість Мату, Фістунетти, Кларінетти, Веселунки і Фурбезі, імена-сховки бувають кумедні, як у казці. Разом із Бернаром-Марі Кольтесом[175], якого я вже згадував, і деякою мірою Жаном Ешнозом[176] Ґібер належить до авторів тієї неокласичної моделі, яка у Франції була певною віхою у риторичних 1985–1990 роках (інколи запитання падали в порожнечу, хоча не завжди), відзначаючись моментами гарного холодного ліризму, чи ж Марі-Жозеф Шеньє[177] міг би бути хорошим порівнянням? Ґіберові властиве чуття слова, а ще точніше — дієслова: «Хвойди не спонукають до неймовірних плювків», а наскільки вдалий опис: «трансвестит без грудних зусиль»[178]! Не забув я і двох інших фраз із цієї книжки, читання, напевно, можна вважати вдалим, коли нам від нього залишаються якісь фрази? Вони схожі на шарфи у шухляді, які не втратили яскравості кольорів, а у складках назавжди зберегли чарівні пахощі емоцій і думок. г) щоб надалі не бентежитися від негідних текстів

Я взявся читати Селінові «Листи до НФЖ[179]», які мені рекомендували як шедевр за останні 108 років. Що ж, крім лайок упереміш із наріканням — звичною прикметою старого сльозливого щуролова, яким був автор «Подорожі у кінець ночі», — там надибуємо на ще одне зухвальство, лист до Жана Полана[180] від 18 лютого 1948 р.: «Коли відкриється наступна бійня, запевняю, що мене бачитимуть у таборі різників… і ніколи більше з боку телят». І немов би цього не досить, немов би в цьому треба переконати самого себе, з почуттям меланхолії про не такі давні часи, коли він вимагав винищення, автор повторює: «ніколи більше». Це каже чоловік, який чимало часу провів у товаристві різників, адже це тисячу разів підтверджує його листування в «Плеяді», ось один-єдиний лист до керівника колабораціоністів Доріо[181] за 1942 р.: «Єврей ніколи не буває одним на доріжці! Єврей — це все єврейство. … Як один терміт — це цілий термітник». Байдужий до стогонів, які могла породити його прихильність, Селін влаштував свій власний номер скиглення з приводу півторарічного ув’язнення в Копенгагені під кінець війни, з яких у в’язниці він просидів рік, а півроку пробув у лікарні. Він скиглив, жалівся, нарікав, тоді як у Франції його друзі-колаборанти щонайменше кінчали життя самогубством чи були страчені, про що Бернар Франк[182] написав у якійсь із книжок, я десь пошукаю. Повернімося все-таки до теми. Якщо якийсь письменник і був позбавлений честі, то ним був Луї-Фердинан Селін, 1894–1961. Лист до Полана надруковано на сторінці 47 «Листів до НФЖ», які я одразу ж закрив, назавжди. Шкода марнувати час на таких політиків. Інколи ми приділяємо надто багато часу, тобто свого життя, письменникам, які на це не заслуговують.

Розголос, влаштований і ними, і зграєю, що їх оточує, і спеціалістами, які роблять кар’єру на їх обскубуванні, і критиками, які бояться, що можуть упустити здобич, якщо своєчасно її не похвалять, зумовлює дальше тривання роздутих талантів на шкоду людям талановитим, про яких не говорять. На жаль, світ надає більше уваги розголосові, ніж думанню. Ось чому ми, нерозумні, показуємося, замість того, щоб зачинитись, як аятоли, яких вірні обов’язково прийдуть навідати в їхньому усамітненні. О, та хіба один залишився самотнім у Кумі[183], де до нього навідуються лише вітри, які, насміхаючись, пролітають між ребрами його скелета, а його тюрбан, зачепившись одним кінцем на потилиці, несамовито полощеться на вітрі. Ліпше

1 ... 43 44 45 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіщо читати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Навіщо читати"