Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

їх. Так він залишився без господаря і жив сам, поки ми його не знайшли. Ось така історія. О, дивіться, хатка! Я попрошу води!

Дубківський нагнав коня до невеличкої хатки при дорозі. Міра хотіла їхати за ним, але Чет її зупинив.

— Стій!

— Що?

— Підозріла хатка, — сказав Чет. Міра придивилася до неї.

— Та хатка як хатка.

Ну так, звичайна селянська хата, щоправда, давно вже не білена. Та й дах солом’яний у дірках. Мабуть, живе в ній самотня бабуся, яка вже не в силах порядок підтримувати. Дубківський зліз із коня, підійшов до дверей, постукав.

— Є хто живий?

Мовчання. Міра збиралася їхати до хатки, вона б і сама попила водички, та Чет схопив її за руку.

— Ну що таке?

— Навіть стежки немає, — Чет вказав на той дивний факт, що хатка стояла на зеленому лузі й до дверей навіть стежки не було, наче люди в хату не через двері ходили, а якось інакше. Он яка розкішна зелена трава буяла до самих дверей! Чет поклав руку на револьвер. Дубківський знову постукав.

— Є хто-небудь? Нам би водички, — сказав він і підійшов зовсім близько до дверей. Аж вони зненацька відчинилися, хатка зробила різкий рух, схопила Дубківського, який зник у її нетрях. Хатка підхопилася, виявилося, що в неї є здоровезні, наче курячі, лапи, й побігла геть. Не дуже граціозно, але досить швидко.

Постріли. Чет бив з револьвера, Міра — з гвинтівки. Цілили саме по ногах і влучили, бо хатка почала шкандибати. Чет та Міра погналися за нею. Коні перелякано форкали, наче почули вовків, але підкорялися вершникам. Ще постріли. Хатка вже стрибала на одній лапі, але так їй далеко було не втекти, знову постріли, і хатка завалилася на бік. Гребла землю пораненими лапами. Чет та Міра наблизилися, тримали на прицілі.

— Де в неї голова? — закричала Міра. Вона б стріляла у тулуб, та боялася влучити у Дубківського, який був десь всередині.

— А бозна! — знизав плечима Чет. Вихопив шаблю, стрибнув з коня і обережно рушив до хатки. Вона спробувала вдарити одною з лап, але Чет відскочив, а потім кинувся Вперед і завдав кілька ударів шаблею. З хатки заюшила кров, багато крові. Хатка ще деякий час пручалася, хрипіла, намагалася вдарити лапою чи схопити своїми дверима-ротом, а потім застигла. Чет не став вичікувати, знову кинувся на хатку, вдарив шаблею, зробив великий шрам, але кров уже не текла. Тоді почав різати бік хатки. За кілька хвилин вже порпався всередині, витяг звідти непритомного Дубківського. Поклав його на траву, прислухався, чи дихає, потім поплескав по щоках. Дубківський був весь у слизі, трохи пом’ятий. Пощастило, що хатка виявилася схожою на птаху: ковтнула не жувавши.

— Ну у вас і краї! — невдоволено здивувалася Міра і закрутила головою. — Одні чудовиська. У нас такого немає.

— Тут поруч є одна річка, погана. Річка Снів. Звідти все і лізе, — пояснив Чет.

Дубківський опритомнів, відкрив очі.

— Я — мертвий? — спитав слабким голосом.

— Ні, живий, — запевнив Чет.

— А що сталося?

— Хатка тебе схопила. То не хатка була, а чудовисько, — пояснила Міра.

Дубківський подивився на неї, на Чета, потім зненацька почав плакати.

— Що таке? — здивувалася Міра. — Ти чого?

— Ви мене не зрадили! Не покинули! Врятували! — Дубківський посміхався крізь сльози.

— Їхати треба, — Чету ніяково було від цих шмарклів. Допоміг Дубківському підвестися і сісти на коня. Міра обтерла сотнику обличчя жмутком трави. Вух тільки не торкалася. Поїхали далі. Хвилин за десять Дубківський остаточно ожив.

— А цього чудовиська у книзі професора Бар-Кончалаби немає! Немає! — радів Дубківський.

— І що? — не зрозуміла радості Міра.

— Я теж про нього напишу! Я ж його відкрив! Ледь не ціною власного життя! Це буде Хижохатка Дубківського! На моєму рахунку вже два чудовиська! Шпиль та Хижохатка! — аж закричав у захопленні Дубківський.

— Тихіше, — сказав Чет і насторожено озирнувся навколо. — Тримайте зброю напоготові.

Їхали далі якимись вже зовсім дикими місцями, де ані сіл, ані людей, одні чудовиська.

Їхав і отаман Куделін, їхав лісом, їхав сам. Більша частина Вовчої дивізії полягла біля будинку фон Шпіла, інші розбіглися хто куди. Але Куделін не Дуже за те хвилювався.

— Мені б ті валізки та в Париж! Ох, пожив би! — казав він сам собі й посміхався. У нього вже давно був план. Назбирати тут грошенят, а потім втекти до Парижа. Він там жодного разу не був, але чув, що це місто ще веселіше за Одесу. Там усілякі ресторани, кафешантани, дівки, там можна весело пожити, відпочити за всі важкі роки каторги та війни. І він відпочине, бо він хитрий і він завжди досягає, чого хоче! — сміявся сам своїй вправності Куделін.

Ліс закінчився, далі було поле, а серед нього хутір з кількох хат при дорозі. В одній корчма колись була. Випивали тут люди, веселилися. Зараз же порожньо, війна. Та Куделін біля корчми зупинився, зліз із коня, почав стукати. Довго стукав, бо ніхто не відповідав. Хвилин десять довелося гупати, поки не вийшла до нього якась стара. У брудному вбранні, сива вся, ніс — гачком, як у відьми.

— Чого тобі? — спитала вона хрипким і злим голосом.