Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Доброго дня, бабусю, — мовив Куделін підлабузницьки і аж уклонився старій.

— Ніякий він не добрий! Чого тобі? Спала я, а ти розбудив! Вештаються тут різні!

— Бабусю, мені б дідуся побачити, — сказав тихо Куделін.

Стара строго подивилася на нього.

— Якого ще дідуся? Я тут сама живу, в мене чоловік давно вже помер! Їдь звідси, не заважай старій людині відпочивати! — бубоніла вона і стогнала, показуючи, як їй важко. Куделін подав їй монету. Червонець золотий.

— Ось тобі, бабусю, за труди і за те, що потурбував у такий час. Вже вибач, — Куделін аж стелився перед старою. Та червонець узяла, перевірила, куснувши чи не єдиним зубом, сховала, вже не бухтіла. — Навіщо тобі дідусь?

— По важливій справі. Думаю, що декого він шукає, а я допоможу знайти.

Бабуся зневажливо подивилася на Куделіна.

— А хто сказав, що дідусю допомога потрібна?

— Ніхто. Просто подумав я, що йому цікаво буде.

— А ти що такий добрий?

— А в мене свій інтерес є.

— Який?

— От я з дідусем і хочу про це поговорити, — Куделін дав старій ще один червінець. Вона взяла і зітхнула.

— Ну, не знаю. Зайнятий дідусь. Дуже зайнятий.

— А я ж і ненадовго, — запевнив Куделін і третій червінець опинився у бабусі.

— Добре, почекай тут, — сказала вона і збиралася вже йти.

— Бабусю, тільки ти той, не зникай, — попередив Куделін і помахав револьвером. — Щоб я тут не наробив дурниць. А то в мене характер поганий. Як роздратують мене, так потім хоч святих винось.

Стара подивилася на Куделіна. Злісно подивилася.

— Погрожуєш, чи що?

— Попереджаю, бабусю.

— Дарма.

— Про всяк випадок.

Вона скривилася, показала одне гостре ікло і посновигала у хату. Куделін, тримаючи револьвер у руці, озирнувся. Нікого навколо. Сплюнув і тихенько став наспівувати: «Ох, валізки, ах, валізки!» Невдовзі стара повернулася.

— Ходімо, — сказала не так щоб дуже вже гостинно.

Куделін пішов за нею до хати. Там була велика кімната з земляною підлогою, чистенько підметена та білим пісочком посипана. Куделін озирнувся, але нікого в кімнаті не побачив.

— А де дідусь? — спитав у старої, а та наче і не почула його питання.

Підійшла до великої пічки, яка стояла посеред хати. Відсунула кришку, показала на отвір у печі.

— Лізь.

— Туди? — здивувався Куделін.

— Сюди, — кивнула стара. — Тільки швидко. Швидко!

Куделін ще трохи повагався, а потім поліз у піч.

— Зброю залиш, — наказала стара.

— Я без зброї не можу… — почав було Куделін.

— Зброю залиш, — стара сама забрала револьвер. Отаман опиратися не наважився. — Лізь!

Отаман поліз у темряву, позаду стара поставила заслінку. Стало зовсім темно. Куделін встиг злякатися, що оце обдурила його стара, закрила у печі, як папугу в клітці, і нічого він тепер не зробить, підсмажать тут його, наче вівцю. Хотів ногами вдарити по заслінці, але раптом почав провалюватися. Полетів кудись. Кілька секунд у темряві, потім гепнувся на купу соломи, покотився з неї, підхопився, став перелякано озиратися. Опинився отаман у невеличкій печері. Побачив якогось діда, що сидів на ослінчику і чистив кукурудзу при світлі гасової лампи. Молоду кукурудзу з нового врожаю. Дід як дід. Невеличкий, худенький, з рідкою бородою. Куделіна наче і не помітив. Знай собі дер листя з початків своїми кігтистими пальцями. Отаман перелякано дивився, тупцював на місці. Згодом наважився підійти до старого, вклонився йому низько, як великому пану.

— Доброго дня, дідусю, — тонким, аж тремтячим з переляку голосом сказав Куделін.

Старий мовчки дер свою кукурудзу.

— Справа в мене до тебе, — сказав Куделін і ковтнув слину, бо у горлі пересохло, хоч зовсім не спекотно було у підземеллі.

Дивився, які сильні пальці були у старого. Легко роздирали молоду кукурудзу. Дід мовчав.

— Одні люди тебе образили. Людожерів спалили, ходяче дерево потурбували. Я знаю, хто це зробив, хто насмілився проти тебе піти.

Мовчав старий. Очистив один початок, поклав його у чавунок, узявся за інший. Куделін трохи заспокоївся і продовжив.

— Я допоможу їх знайти. Віддам тобі у руки. І половину того, що з ними, теж тобі. А половину мені. Добре, дідусю?

Старий рвав соковите, аж млосне листя.

— То як, домовилися ми? — спитав Куделін і ледь не до землі вклонився. А старий все патрав кукурудзу. — Домовилися?

— Ні, — сказав дід тихенько і продовжив свою роботу.

— Ні? — здивувався Куделін. — Чому ні? Як ні? Вони ж вас образили, дідусю, вони ж…

— Геть, — сказав дідусь. Голос у нього слабенький і тихий, але Куделіна як батогом вдарили, він здригнувся і почав задкувати. Потім зупинився, хотів ще щось сказати і не наважився. Задкував, задкував, потім сходи кам’яні. Пішов ними, довго дерся вгору, а видерся аж за хутором з покинутого колодязя у кущах. Виліз, отрусився, плюнув.