Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

class="book">— якщо цих двох зблизило спільне горе, то мир їм та любов;

— а якщо вони раніше один одного добре знали, то для чого було брехати на слідстві;

— чому чоловік загиблої запевняв, що сім’ю її коханця знає погано;

— чому дружина загиблого сказала, що бачила чоловіка своєї подруги один раз у житті і позитивного враження він на неї не справив;

— а насправді, на яких курсах ви, голуб’ята, познайомилися — крою та шиття? Чи може, в Планерському або на Піцунді?

Вдівець працює провідним конструктором якихось «металовиробів». Яких саме — я не знаю, але здогадуюсь. Бо моє начальство не рекомендувало пхатися до нього на роботу з метою перевірки версій. Ну, покійниця його була типовою квочкою — бібліотекарем в якомусь інституті. Здається, будівельному. Небіжчик-коханець хоч і з номенклатури, але невисокої. Бо на «Жигулі» не заробив, вдовольнився «Москвичем». А от вдовиця, вдовиця! Хто вона? Зараз у відпустці по догляду за дитиною. В «декретній», як кажуть у народі. А до цього чим вона займалася, де працювала? І взагалі, що я про неї знаю? Практично нічого. Так, товаришу Сирота, проколовся. Інформації, вважай, ніякої. Ото не начальство треба слухати, а доводити всі версії до кінця. Варто ще раз підняти справу. І то вже без жодної самодіяльності. Цілком офіційно. Але для початку треба уточнити у вдячного офіціанта одну маленьку подробицю.

— Глянь, будь ласка, тільки потихеньку, он на ту ліричну парочку через два столики. Випадкові клієнти чи постійні?

— Взагалі, це не мій ряд. Але я їх у нас бачу не вперше. Вони завжди цей столик замовляють у мого напарника.

— Можеш дізнатись, як часто вони це роблять і чи давно?

— Немає проблем. Я тобі поки що шампанське відкрию — поліруйся.

За пару хвилин він повернувся з вичерпною інформацією.

— Заходять практично щотижня. На пару годин. Уже десь із рік, якщо не більше. Якщо цього досить, тоді — ще раз твоє здоров’я!

Наступного ранку я розігнався до Старого і одержав від нього, умовно кажучи, відро холодної води на мою гарячу голову.

— Кажеш, треба відкривати закриту справу? На яких, дозволь поцікавитися, підставах?

— Я ж казав, товаришу підполковник, нові обставини, що суперечать попереднім показанням свідків і автоматично переводять їх у підозрюваних.

— Нормально, Сирота, нормально… Значить, свідків — у підозрювані, а нещасний випадок у що?.. Кажи, не соромся. Ти ж не дочку у мене сватаєш, а версію викладаєш.

— Ну, тоді, можливо, і у вбивство…

— Я не буду питати у тебе, Сирота, за які місця хапатиметься Полковник і куди нас з тобою пошле Генерал.

— Чому обов’язково пошле? Я ж сказав — відкрились обставини.

— Теж мені, обставини — побачив овдовілих свідків у ресторані. А до речі, якого біса ти там опинився?

— Гостював у знайомого офіціанта, товаришу підполковник.

— Звичайно ж, на халяву? Мовчи! Бо зараз запитаю, скільки ти випив — як завжди чи зверх того. Що пили? Ясне діло, не горілку, бо ж не за свої. І чим полірували коньяк? Напевне ж таки шампанським. Бо портвейн у «Вітряку» не подають. Не той розряд. Але й після коньяку з шампанським щось подібне може привидітися.

— Товаришу підполковник, ну їй-бо, не закосів. Втомився — то було. Але не сп’янів. Хочете — я вам приведу свідків, які підтвердять, що вони там уже рік ошиваються.

— Ті, кого ти бачив, Сирота, можливо, там рік і ошиваються. Дай їм, Боже, здоров’я і грошей на ресторан. Але ти впевнений, що це саме ті, котрі проходили по справі? Ти їх до дому довів, адресу зафіксував, особистості через двірників чи сусідів перевірив? Сирота, я тебе не пізнаю. Ти хто — старший інспектор карного розшуку чи салага першого місяця навчання середньої школи міліції?

Я мовчав, бо знову проколовся. Сам же не раз говорив своїм молодшим колегам, що людська пам’ять має здатність підводити, особливо на предмет опізнання підозрюваних. Але сумував я недовго. Бо потрібне рішення прийшло одразу.

Я попросив у Старого дозволу подзвонити з його телефону і набрав домашній номер офіціанта з «Вітряка».

— Що я тебе попрошу: по-перше, про мій інтерес до вчорашньої пари закоханих нікому ні слова. По-друге, як тільки вони ще раз з’являться, негайно клич мене.

Подякував, поклав трубку і заспокоїв начальство:

— Якщо хлопці казали правду, то за тиждень-півтора я не тільки проведу цю парочку до під’їзду, а й заспіваю їм: «Рученьки, ніженьки, лагідні очі…». А якщо треба — то можу й свічку потримати.

— Пити треба менше, Сирота. А головне — коли п’єш, не забивати голову роботою.

— Хіба я п’ю, товаришу підполковник? Ну, на день народження, на День міліції, бо то святе… І ще Восьмого березня, двадцять третього лютого, Першого травня і сьомого листопада. Плюс на Новий рік, якщо чергування не випаде.

— А також на день Паризької комуни, День залізничника, меліоратора, працівника торгівлі, піонерської організації, аванс, получка, іменини колег… Сирота, непитущий ти наш! Коли ти нарешті оженишся?

— Коли ви мені відгули повернете, хоча б за останні три роки. Бо на залицяння хронічно часу не вистачає.

Старий послав мене, але культурно. І ще раз порадив не плутати роботу і відпочинок. На моє щастя, чекати тижня не довелося. Знайомий офіціант подзвонив уже наступного дня і