Читати книгу - "Сніданок на снігу"

настільки нестерпний, що він безперервно кричав і скавулів.

Коли його везли в обласну лікарню й над ним в істериці билася Ксеня і постійно кричала, що це її провина, першою йому спала думка про свого прадіда Івана Гойцика і долину річки Ізонцо.

15 квітня 2013, Київ

Стінгазета
1

Це трапилося у далекому тисяча дев’ятсот сімдесят восьмому році, коли я був ще безтурботним і наївним студентом. Тоді багато подій сприймалися зовсім по-іншому, ніж зараз, коли про все дозволено говорити і коли більшість людей уже не дивуються з того, що раніше було заборонене чи невідоме загалові. На моїх очах відбулася одна з таких на перший погляд непримітних історій, яка багато кому може здатися вже тривіальною чи цілком очевидною як для того часу.

Так от, як би сьогодні сказали, контркультурний студент, а по-тодішньому — просто бунтівник, Вася Долото одного дня повісив на дошці філологічного факультету велетенський ватман із широким помітним заголовком «Чорне і біле: випуск 1-й». Заголовок одразу кидався в очі, бо слово «чорне» було написане великими друкованими буквами на білому тлі, а слово «біле», відповідно, на чорному. На канцелярських кнопках до цього ватману було прикріплено декілька аркушиків з блокнота із віршиками, один із них на тему студентського поточного життя, в якому легко пізнавалися окремі дівчата — «зірки» нашого факультету, красуні, на яких усі заглядалися і з якими мріяли зустрічатися хлопці, на інших папірцях від руки були написані вірші, чи то пейзажні, чи то лірично-медитативні, словом, уже не згадаю.

Ця спонтанна стінгазета «Чорне і біле», в якій кожен охочий за бажання міг стати автором — лише прикріпивши канцелярською кнопкою свій папірець із текстом, одразу припала до душі студентам. Після кожної лекції біля стінгазети був справжній бум: студенти просто товклися від цікавості, що ж протягом останніх кількох годин з’явилося новенького. Дописувачі, переважно анонімні, з велетенським ентузіазмом вхопилися за цю газету і щогодини її наповнювали своїми матеріалами. Після кожної лекції на ватмані виникали нові й нові папірці, пришпилені канцелярськими кнопками: одні поспіхом вирвані з блокнотів, інші охайно вирвані з зошитів чи конспектів. Жартівливі епіграми, записки на кшталт «Надю, я тебе люблю, але сьодні йду бухати в общагу на Ломоносова. Не переживай. Діма», різні оголошення, сонети та восьмивірші юних поетів-початківців, фейлетони і статті, вихоплені з класиків цитати і крилаті вислови — словом, усе це викликало справжній захват і на кожній перерві біля «Чорного і білого» юрмилася купа людей. На газету одразу звернули увагу викладачі: вони уважно читали повідомлення, прикріплені на ній, ретельно вишукували натяки, підтексти чи навіть згадки своїх імен, усміхалися й оповідали про жартівливі епіграми потім на своїх кафедрах. Найбільше їх цікавило — чиїх рук це були витівки, і висувалися різні версії, але більшість сходилася на тому, що це все Вася Долото.

Наступного дня про газету дізнався декан і його заступники, вони також прийшли подивитися на «вільну пресу», що так несподівано виникла буквально «нізвідки», виникла несанкціоновано і надто демократично. Декан пожартував, що наші студенти — талановиті у всьому, але дав доручення своєму заступнику контролювати процес і знімати небажані матеріали-папірці, щоб не було жодних непристойностей і нічого такого, за що по голівці можуть не погладити. Його заступник із розумінням кивнув головою і взявся ще ретельніше вивчати дописи. Високий, худий, мов швабра, він зігнувся, ніби шаховий кінь над ватманом, настромив окуляри на кінчик носа і взявся читати написи на папірцях.

Вася Долото, який постійно епатував викладачів і студентів своїми вибриками — чи то літературними вечорами, коли юні літератори виступали, обкладені пляшками молока на підлозі, чи то постановками спонтанних пантомім і п’єс буквально на вулиці, біля входу до факультету, чи фарбуванням свого волосся в сивий-сивий колір… словом, Вася Долото став справжньою знаменитістю, і на нього дивилися, як на чудо природи, однак були й такі, що засуджували і намагалися вести виховну роботу. Його неодноразово попереджували, щоб не розводив на факультеті «патлату бітломанію», і Вася час від часу затихав і його не було чути.

Декан викликав до себе старосту курсу, також поетку, як Вася, Марійку Шовкоступ, а також голову студентської комсомольської організації Володимира Ситого.

— Зізнавайтеся, чиїх рук справа? — посміхнувся декан і пильно подивився на них із-під густих чорних брів, сидячи за своїм столом.

Шовкоступ і Ситий сполохано перезирнулися, але Марійка, як чемна дівчина з райцентру, донька парторга спиртзаводу, забелькотіла наввипередки Володі:

— Це Долото! Це все він!

Ситий нерозбірливо пробубонів, що це він, і опустив голову.

— Я так і знав, — засміявся декан і відпустив їх.

Газета й далі висіла, однак із кожним днем епіграми ставали в’їдливішими і стосувалися переважно викладачів. Особливо студенти любили в цих жартівливих і саркастичних віршиках римувати прізвища викладачів, у яких збігалися закінчення: «Євсеєва задовбала Корнеєва» — всі відразу згадували стару дрібну бабусю-фронтовичку, завжди знервовану та сварливу, яка ходила коридорами та постукувала своєю паличкою, а також молодого асистента Льоню Корнеєва, який читав семінарські заняття після лекцій цієї бабусі, а вона постійно встромляла свого носа в його справи. Але діапазон тем про викладачів невдовзі почав змінюватися: з’являлися анонімні папірці про те, хто, коли і які бере хабарі, хто з викладачів є гульвісою та полюбляє студенток.