Читати книгу - "Темрява на світанку"

задній кишені джинсів, Степаняк проминув неспокійну чергу на зупинці тролейбусу номер 9 і, без певної мети, подався до центру міста. Коли він перетнув вулицю Комінтерну, залізний паркан замінив будинки праворуч. Вхід до Ботанічного саду був зачинений. Немов полонений, Степаняк хапався за прути паркану. По той бік огорожі схилом пагорба розсипалися закляклі голі дерева, а біля підніжжя притулилася висока оранжерея.

Лист залишив мало сумніву: Марченкова вбито не українськими націоналістами, а росіянами. Якщо це так, то полковник, який відвідав Марченкову, був, дуже можливо, Микола Красін. Якщо це так, то Красін не просто ганьбив Романа Бондаря, поєднуючи його з якимись божевільними терористами, які називають себе УПА, – Красін сам і організував усю операцію.

Але що за цим ховається? Чому Красін нічого про це не сказав? Чому з самого початку попросив його, Степаняка, простежити за діяльністю УПА? Степаняк відчув себе в пастці, у грі, в якій хтось, не повідомивши його, змінив правила. Чи, може, він занадто багато волі дав своїй уяві? Параноя – хвороба інфекційна, й навіть кілька днів у Русі було досить, щоб заразитися й підпасти під антиросійський вплив.

Степаняк пожалкував, що лишив у кабінеті хутряну шапку, й підняв комір куртки, а потім знайшов порятунок від вітру у вестибулі станції метро «Університет». Ставши під світлом поруч з прилавком, де продавали живі квіти, він перечитав листа Марченкової. Принаймні зараз мав поважну причину не говорити Кристіні Лесин, хто є Тарас Боровець. Але, якщо використати листа обережно, можна буде також зрозуміти, що в біса діється. Степаняк опустив жетон в один з телефонів-автоматів у вестибулі метро й набрав номер Петросяна.

* * *

Золотаво-сіре світло із заґратованого вікна бічного вівтаря падало на сірий мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого, який в одинадцятому сторіччі об’єднав землі Руси й правив ними більше ніж три десятиліття. Степаняк вивчав хрести, риб, виноград і пальми, вирізьблені на саркофазі. Хотів би вірити в їхню силу, але вони були лише символами, як серп і молот, символізуючи потребу людей вірити в щось більше, ніж самим собі.

Він не чув кроків, але куточком зору бачив Петросяна, що прийшов у формі військово-морських сил і з доброзичливим виразом на обличчі.

– Чому ви вирішили зустрітися тут, а не в готелі «Либідь»? – здивовано втупившись у Степаняка, запитав Петросян.

– Свята Софія до вас ближче, – відказав Степаняк, що було й правдою і неправдою. Собор був місцем, де він міг заспокоїтися й обдумати, як переконати Петросяна.

– В чому проблема? – запитав Петросян.

– Ми не можемо пов’язати Бондаря з УПА, – сказав Степаняк, слідкуючи за реакцією Петросяна.

Петросян залишався незворушним.

– Чому?

– Марія Бондар знає, чому генерал Марченков їхав на зустріч з її батьком, коли машина потрапила в засідку.

Маска приязні зникла з обличчя Петросяна.

– Звідки?

Петросян запитав звідки, а не що.

– Вдова Марченкова прислала їй листа, – сказав Степаняк.

Петросян зморщив губи:

– Лист у вас?

– Ні, – збрехав Степаняк.

Петросян кивнув, обійшов навколо мармурової труни й зупинився біля Степаняка.

– Яку мету зустрічі її чоловіка з Бондарем називає Марченкова?

Степаняк повернувся й зустрів погляд круглих, мов намисто, блискучих очей Петросяна.

– Ви не знаєте?

– Гадаю, буде краще, коли ви скажете мені це, – обличчя Петросяна мало непроникний вираз, але в голосі чулася погроза.

– Вона пише, ніби її чоловік збирався повідомити Бондаря про таємний наказ переправити до Росії ракети. Все свідчить, що Марченков був убитий російськими військовими. – Степаняк уважно стежив за обличчям Петросяна, але воно лишалося непроникним. – Українці напевне прийдуть до такого висновку.

– Хто ще про це знає?

– В даний момент, крім Марії Бондар, ніхто. Вона збиралася просити батька порушити це питання в Парламенті, але я сказав, що маю кращий план.

– Який?

– Зателефонувати вам.

Обличчя Петросяна розпливлося в посмішці, очі знову заблищали.

– Гаразд, ви зробили добре. Вам краще негайно піти до Кристіни Лесин і сказати їй – хто є Тарас Боровець.

– Але...

– Але що?

Екскурсовод вів до вівтаря групу, чоловік з двадцять, німецьких туристів. Петросян відступив у прохід під кам’яну арку.

– Але тепер, коли дочка Бондаря має цього листа, жодна газета не повірить, що Бондар – начальник штабу УПА, – сказав Степаняк, підійшовши до Петросяна.

– Ось чому важливо, щоб ви зв’язали Бондаря з УПА раніше, ніж лист буде опубліковано. Коли Бондар повідомить про нього, уже буде в багні. – Петросян підвів Степаняка до частково забіленої вапном фрески Ярослава Мудрого одинадцятого століття, а потім – олійної картини сімнадцятого століття, біля якої колись відкрився, що він агент Лєскова.

– Якщо багно розповзається досить товстим шаром, під ним важко буде побачити розумного правителя, ви згодні? – Петросян засміявся й повернувсь до Степаняка. – А щоб було ще важче, викрадіть листа, й Бондар не зможе пред’явити ніяких доказів.

Степаняк відвернувся. Його стратегія зазнала краху.

– Ви не здаєтеся дуже щасливим, – сказав Петросян.

Степаняк намагався приховати злість. Обережно добираючи слова, він сказав:

– Я хочу знати, що діється? Що це за група УПА, яка влаштувала засідку на Марченкова?

– Цього вам знати не потрібно.

Степаняк повернувся до Петросяна.

– Перестаньте поводитися зі мною, мов з ідіотом. Я ризикую. Я працюю в Русі. Мельник підозрює мене після передачі Сі-Ен-Ен. Якщо дізнається, що я агент російських військових сил, його не зупинять рішення Женевської конвенції. Я не можу працювати в темряві, тому дайте відповідь на мої запитання.

Петросян стенув плечима.

– Якщо ви наполягаєте... УПА – це група колишнього загону ОМОН, яка після проголошення незалежності підпорядкована Міністерству внутрішніх справ України.

– Вони отримують накази полковника Красіна?