Читати книгу - "Темрява на світанку"

Петросян обвів поглядом великий центральний неф, стіни й колони якого були викладені блискучими, на золотому тлі, мозаїками, що їх, ігноруючи знаки заборони, фотографували японські туристи.

– Гадаю, вірніше буде сказати: від Лєскова.

Степаняк чекав на таку відповідь, але, все одно, коли почув її, в нього з’явився біль у шлунку. Не міг глянути Петросянові в очі й удав, ніби вивчає в апсиді велику, голубу на золотому тлі мозаїку Діви Оранти, яка молилася від імені людства.

– Це Лєсков наказав їм катувати Марченкова?

– Звичайно, ні, – Степаняк почув сміх у голосі Петросяна. – Він робив це сам. Він має великий запас патріотизму. Але ви це самі знаєте.

Степаняк підвів очі від Діви до куполу над нею, звідки на них дивився Христос-Спаситель, правитель Світу. Христос міг правити світом Марії й Марченкової й захищати його, але як міг він захищати світ Тараса Степаняка, світ, у якому жив полковник Микола Красін?!

Гучний стукіт у двері налякав Кристіну Лесин. Вона накинула ланцюжок, а вже потім відсунула засув і відімкнула двері.

– Це ти, – сказала вона з полегкістю. – Хіба дзвінок не працює? – знявши ланцюжок і впустивши Степаняка, запитала вона.

– Це лише я, Іуда, – обличчя Степаняка палало від алкоголю.

На Кристіні була зелена, з довгими рукавами, обліжна сукня з глибоким викотом, що відкривав половину повних грудей. Облямівка сукні сягала майже до стегон, що були готові відкритися. Це була сукня повії. І він мав сказати цій повії, що псевдонім Романа Бондаря – Тарас Боровець. Ця повія потім продасть добре ім’я Бондаря. МВФ збереже пакет для роботи на Заході, а він, Степаняк, уникне розчарованого Красіна.

– Тарасе, дорогий, що трапилося?

Він клацнув засувом дверей і притяг її до себе.

Вона нервово засміялася.

– Тарасе, ти п’яний.

Він потяг донизу змійку її сукні, стяг з плечей, щоб руки Кристіни не були вільними, зняв своє пальто й черевики.

– Тарасе...

В його очах була рішучість, якої вона ніколи раніше не бачила. Вивільнивши руки, Кристіна сукнею намагалася прикрити чорний ліфчик.

Він стяг сукню зі стегон на підлогу.

– Обережно, Тарасе! Ця сукня пошита в Німеччині.

Стоячи на сукні ногами, Степаняк стяг з Кристіни комбінацію.

– Тарасе, зупинися! – пронизливо крикнула вона. На нічим не прикритих місцях її білого тіла виступила гусяча шкіра.

Степаняк підняв Кристіну й незграбно поніс коридором.

– Що ти в біса робиш! – заверещала вона.

Він розвернувсь і її ногами, мов тараном, відчинив двері до спальні. У спальні, зачепивши туалетний столик, з якого на паркет посипалися флакони французьких парфумів та англійських кремів для шкіри, він опустив її на рожеве, вишите «гномиками» покривало й роздягся.

– Ти проклята тварюка... – почала була Кристіна, але злість у її очах змінилася страхом.

Вона спробувала прикритися покривалом, але він, уже голий, вирвав і відкинув покривало, зірвав з неї ліфчик, колготки й трусики, розсунув її ноги й навалився на неї. Пройшов якийсь час, і його злість, нарешті, пройшла.

Він різко сахнувся, перевернувся горілиць і втупився очима в стелю.

Її дихання теж поступово заспокоїлося. Кристіна заговорила англійською мовою:

– Ти п’яна свиня! Я гадала, ти не такий! Думала, твоє перебування в Англії зробило тебе... зробило тебе іншим.

– Як Мартін Гарві? – запитав він презирливо.

– Він джентльмен. А ти... ти українець до кінця. Немита свиня, як і всі інші.

Степаняк подумав про Романа Бондаря, Катерину, доктора Рибалку і всю доброту, яку в них зустрів.

– А ти не українка?

– Перше, що я зроблю, коли приїду до Англії, – це звернуся по британське громадянство.

Він, дивлячись у стелю, засміявся.

Кристіна сіла й до половини прикрилася рожевим покривалом.

– Що тут смішного? Якби ти побачив себе, то зрозумів би, чому я хочу залишити цю країну.

– В Англії ти будеш удома.

– Це те, що говорить Мартін Гарві.

– На Кінгс-Кроссі.

Вона насупилася.

– Що це – Кінгс-Кросс?

– Там повії. Не першокласні. Ті – на Шеперд-маркеті. Я говорю про твій тип. Дешеві, невибагливі.

– Ти говориш ці жахливі речі, щоб виправдати свою поведінку. Я тебе не слухаю. Те, що сплю з тобою, не робить мене повією, з якою ти можеш поводитися подібним чином.

Він обернувся й глянув на неї. Пасма бронзового волосся звисали на обличчя, вимащене косметикою. Вона могла бути повією будь-якої із сотні національностей, виконуючи свою роль у квартирі будь-якого з тисячі міст. Але це теж неправильно. Більшість повій, яких знав Степаняк, мали якусь національну гідність.

– Немає нічого, чого б ти не зробила, аби потрапити на Захід. Продаєш себе, своїх друзів, свої принципи, свою країну.

– Це неправда!

– Неправда? А як же Бондарі?

– А що Бондарі? – настовбурчилася Кристіна.

Це було образливо. Він повернув ніж у рані.

– Вони були друзями твоєї сім’ї у Львові. Дали тобі роботу в Русі тут, у Києві. Як ти віддячуєш їм? Пишеш наклеп на Рух, аби лиш побачити своє прізвище в західній газеті,

– Говори про мене, що хочеш, але статті, які я написала для «Кореспондента», вийшли з біса гарні. Так говорить Мартін.

Степаняк знов одвернувся й став дивитися на стелю.

– Що він знає, твій дорогоцінний Мартін? Що знаєш ти? Ти так захоплена зневагою до інших, що не помічаєш, коли зневажають тебе саму.

– Тому, що тобі не сподобалися історії, написані мною про український націоналізм...

– У «Кореспонденті» були саме «історії». Вигадки.

– Це не так, і