Читати книгу - "Щоденник злодія"

вистрелити. Так от, оскільки точність — моя струнка, я ледве показав йому правильний напрямок: але здоровий глузд зупинив мене й порятував пачкарів. Удвох, немовби я був його псом, ми трохи повешталися по скалах і повернулися до куреня задля нових утіх.

Я продовжував свої мандри надбережним шляхом, ідучи то поночі, то вдень. Мені ввижалися химерні примари. Втома, сором і злидні примушували мене шукати притулку лише в тому світі, де кожна подія мала якийсь сенс, незбагненний для мене, але вочевидячки не той, що його пропонує реальний світ. Вечорами я слухав співи: селяни збирали врожай помаранчів. Удень я заходив до церкви перепочити. Оскільки моральний уклад бере свій початок від християнських заповідей, то я жадав злитися з думкою про Бога: під час ранкової меси, бувши великим грішником, я причащався. Священик брав проскуру із дароносиці (іспанський кюре)!

«У якому ж соусі вони змочені?» — запитував я себе. Соусом була солодкава маса на блідих пальцях священика. Щоб роз'єднати проскури, з яких він брав лише одну, він намацував їх зворушливим рухом, буцім сколочував густу рідину в золотій посудині. Так ось, знаючи, що проскури випечені з тонесенького білого сухого тіста, я дивувався з його рухів. Відмовляючись визнати Бога як світло, відповідно до пояснень теологів, я відчув Бога — або, радше не його, а нудотне враження таїни — завдяки кільком мерзенним бридким деталям (що залишилися від дитячого уявлення) католицької літургії.

«Із цієї нудоти, — казав я собі, — й постала чудова структура законів, бранцем якої я є».

У похмурій церкві, перед священиком у ризі, мене поймав страх. Та що ідальґо, які стояли навколішки поруч зі мною, не сахалися мого лахміття, беручи на кінчик язика таку саму проскуру, та добре знаючи, що її могутність виявляється всередині нашої душі, а не деінде, я, щоб схопити її на місці злочину та обману і зробити з неї свою спільницю, подумки шпетячи, пережовував її. Бувало, я посилався не на Бога, а на оту нудоту, яку викликали в мене церковні відправи, сутінки каплиць, де на тебе чатують богоматері та воскові свічки, причепурені для балу, співи мертвих або звичайний гасильник для свічок. Я пригадую те дивне враження, оскільки щось таке мені доводилося відчувати весь свій вік за обставин, дуже далеких від тих, що я описую. Армія, поліційні відділки та їхні господарі, в'язниці, пограбовані помешкання, душа лісу, душа ріки (небезпека як докір або співучасть уночі) та кожна подія, свідком якої я був, дедалі більше утверджували в мені те саме відчуття огиди і страху, переконання, що думка про Бога перетравлюється у моїх кишках.

Покинувши південь, як завжди пішки, я знову почимчикував у напрямку Франції. Все, що я звідав у Севільї, Тріані, Аліканте, Мурсії та Кордові, зводилося, головно, до нічліжок і чашки рису, які нам подавали. Проте я розпізнавав під мішурою лахміття — безглуздою позолотою — кутасті м'язи, які, зненацька напружуючись, за кілька років прорвуть її. У глибині свого відчаю я не забував про насолоду та шпичаки шалу.

(Із якогось комуністичного видання я витнув вірша, який батожив воїнів Леґіона Азюль,[xxvii] фашистів-гітлерівців. Скерований проти них, цей вірш водночас їх і оспівує. Цитую:

РОМАНС ЛЕҐІОНА АЗЮЛЬ Ми католики що тре…, Ми — найліпші в світі вбивці, Про республіку мовчіть, Про дубці нам, розкажіть, Про рицини квіт, сміливці. … … … … … … … … … У Кастилії сніги, Завивають там вітри, Нас залізні ждуть хрести, Ми досягнемо мети, Нас залізні ждуть хрести І коханок поцілунки. У Кастилії сніги.

Написаний іспанським пересічним віршомазом, цей вірш гудить Іспанію. Леґіон Азюль був командою вбивць, яких скерували до Росії на допомогу Гітлерові. Небесна барва в поміч дияволові!)

Ні карабінери, ні аґенти муніципальної поліції мене не затримували. Вони бачили в мені не людину, а дивний плід нещастя, до якого не можна прикласти закону. Я перейшов усі межі пристойності. Наприклад, ніхто б не здивувався, якби я приймав якогось чистокровного принца чи іспанського гранда, називаючи його своїм кузеном і розмовляючи з ним найвишуканішою мовою. Це не було б дивним.

— Приймати іспанського ґранда. Але в якому палаці?

Аби ви ліпше зрозуміли, до якої межі самотності джерела моєї незалежності я дійшов, я вдаюся до цього риторичного прийому, до якого мене змушують обставини та успіх, що виражаються словами, гідними бути виразниками тріумфу сторіччя. Словесна спорідненість передає спорідненість моєї слави з дворянською. Я породичався із принцами та королями завдяки своєрідному, таємному, не знаному людям зв'язку, який дозволяє пастушці бути на «ти» з королем Франції. Палац, про який я розповідаю (оскільки іншого слова не доберу), — то архітектурний ансамбль вишуканих, ба більше, витончених почуттів, які видобувають гордість із моєї самоти. Юпітер викрадає Ганімеда і цілує його: я теж міг собі дозволити будь-яку розпусту. Я відзначався звичайною витонченістю і невимушеністю відчайдухів. Моя відвага зводилася до руйнації всіх звичних життєвих засад і відкриття інших. Відкриття здійснювалося повільно.

Спостерігаючи за дисципліною — а не за внутрішнім розпорядком виправної в'язниці — у Меттре, я згодом відкрию для себе її чесноти. Щоб стати колоністом, я силував себе. Як і більшість неповнолітніх харцизяк, я міг би мимохіть, не роздумуючи, здійснювати безліч вчинків, які творять колоніста. Я пізнав би злигодні та нехитрі радощі, і життя пропонувало б мені лише банальні думки, які може висловити будь-хто. Меттре, який щедро обдаровував мої любовні потяги, постійно ранив мої почуття. Я страждав. Я відчував жаский сором від наголо остриженої голови, ганебного вбрання та ув'язнення в цьому мерзосвітньому місці, я зазнавав зневаги інших колоністів, дужчих за мене або жорстокіших. Аби пережити своє горе, я дедалі більше замикався в собі, виробляв сувору дисципліну. Її механізм нагадував щось схоже (відтепер я буду до неї вдаватися): на всяке несправедливе звинувачення, висунуте проти мене, я від щирого серця відповідав ствердно «так». Ледве я встигав вимовити це слово — чи відповідне речення — як одразу відчував у собі потребу зробитися тим самим мерзотником, за якого мене вважали. Мені тоді було шістнадцять років. Ви мене зрозуміли: у своєму серці я не зберіг жодного закутка — криївки для своєї цноти. Я визнавав себе боягузом, зрадником, злодієм, гомиком, якого вбачали в мені. Звинувачення могло бути висунуте бездоказово, і, щоб видатися винним, я мусив, очевидно, вдатися до дій, властивих зрадникам, злодіям, боягузам, але це виявилося зайвим: набравшись трохи терпцю, зібравши думки, я відкрив у собі досить підстав для того, щоб до мене прикладали такі прозвиська. Мені заціпило, коли