Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 54
Перейти на сторінку:
ти хто?

— Живчик, пане, — відповів хлопець.

— Пара зайвих рук на борту? — підморгнув бородань Дозорцеві. Живчикове тіло пройняв дрож хвилювання.

— Якщо від того «борту» щось іще лишилося, — зауважив Дозорець.

— Чом ні? Лишилося! Наприклад, нижнє вітрило, — сказав Тем Човновод і хрипко засміявся. — Треба тільки пометикувати, до чого б його причепити.

Живчик прокашлявся.

— Мені здається, корабель отам, — показав він праворуч від себе.

Тем Човновод повернувся до нього, нагнувся і наблизив упритул до Живчика своє велике, червоне, волосате обличчя. — А звідки ти це знаєш?

— Я… я бачив, як він падав, — непевно сказав хлопець.

— Тобто ти бачив його? — прогарчав пірат.

— Так, я саме сидів на дереві. Сидів і спостерігав за грозою. І я бачив, як повітряний корабель засмоктав смерч.

— Ти його бачив, — повторив Тем Човновод, цим разом уже не так суворо. Він ляснув у долоні. — Тоді, Живчику, тобі краще б повести туди старого хама-грубіяна. Тобто мене. Нас усіх.

Трохи навмання, трохи покладаючись на щастя, врешті-решт Живчик вивів їх на потрібне місце. Не встигли вони ступити й сотні кроків, як Тем Човновод побачив попереду серед гілляк освітлений місяцем корабельний борт.

— Ось він, — промурмотів пірат. — «Бурелов» власною персоною. Молодець, хлопче, — звернувся він до Живчика і від душі поплескав його по плечу.

— Тс-с-с! — засичав Дозорець. — Ми тут не перші.

Тем похилив голову набік.

— А ось і мерзотник Сліво Спліт, наш керманич, — пробурчав він.

Дозорець підніс пальця до вуст, і всі троє закам’яніли, напружено вслухаючись у звуки приглушеної розмови.

— Здається мені, любий мій Камбаломорде, що капітан наш перехитрував самого себе, — говорив Сліво. Голос його був гугнявий і різкий, а всі «д» і «т» Сліво випльовував, ніби якусь гниль.

— Перехитрував самого себе! — тихо відлунив чийсь грубий голос.

Тем Човновод нервово сіпнувся. Обличчя його стемніло, як небо перед грозою. Він випнув шию.

— Камінний штурман із ними заодно, — прошепотів він. Живчик крадькома зазирнув у просвіт між листям. Піратів було троє. Камбаломорд виявився плескатоголовим гобліном. Широкий плаский череп, лапаті вуха — типовий представник свого племені, тільки набагато лютіший, ніж отой плескатоголовець, що допоміг Живчикові виборсатися з болота. Біля нього стояв опецькуватий пірат у широкому плащі та важких чоботях. Голова його ховалася під високим гостроверхим ковпаком, що спадав аж до грудей. Проти очей у ковпак було вставлено двоє круглих скелець. Він мовчав. А третій пірат був сам Сліво Спліт, страх довготелесий, але зігнутий, як дуга, що ж до його рис, то всі вони були суцільні кути та виступи. Носа він мав довгого, підборіддя гостре, а його очі, визираючи з-під окулярів у сталевій оправі, не переставали бігати ні на мить.

— Я хочу сказати, що зовсім не те мав на увазі, — вів він далі, — але… ну… Якби ми начхали на залізне дерево, як я й пропонував… Все одно ціни на деревину нині падають, — він умовк, потім зітхнув. — Якби ми начхали на нього, нас би й близько не було коло цієї грози.

— Коло цієї грози, — прогарчав Камбаломорд.

— Цить! Та хто я такий, аби сперечатися з долею? Якщо мені судилося взяти на свої плечі відповідальність за долю команди, я візьму її з… — він змовк, добираючи влучного слова.

Тишу порушив Камбаломорд:

— Візьму її.

— Ось не перебивай мене, прошу тебе! — скипів Сліво. — Камбаломорде, тобі немає рівних, коли доходить до ручної боротьби, але зараз не збивай мене з думки. Я поважаю тебе і твій рід, але зараз ти не в спромозі оцінити ситуацію.

— Ситуацію, — повторив Камбаломорд. Сліво нетерпляче приснув.

— Ходімо, — сказав він. — Треба повідомити цю радісну новину іншим.

Темові урвався терпець.

— Зрадливий собако! — заревів він і ринув із підліску на поляну. Камінний штурман, Камбаломорд і Сліво Спліт разом обернулися.

— Любий Теме, — пирхнув Сліво, на чиєму обличчі розчарований вираз відразу ж змінився посмішкою міцно зціплених губ. — І Дозорцю. У вас обох також рильце в пушку.

Живчик не виходив із підліску — він стояв у затінку і спостерігав за розмовою.

— Його треба закувати в кайдани, — сказав Тем, показуючи на плескатоголового гобліна. — Це капітанів наказ.

Похнюпивши голову, Сліво термосив один із вузликів на своїх вусах.

— Бачте… — заскиглив він, глипаючи поверх своїх окулярів. — Як я щойно казав тут Камбаломордові, наш славетний капітан, Квінтиніус Вергінікс… — він промовисто озирнувся, — зараз не з нами, — усміхнувся він. — І Камбаломорд такий щасливий, що він тепер вільний.

Тем щось мугикнув. Він не міг нічого вдіяти, принаймні зараз.

— У якому стані корабель? — запитав він. Сліво підніс голову.

— Як там він, Стоупе? — гукнув він.

— Нормально! — озвався чийсь скрипучий голос. — Ушкодження переважно незначні. Трохи пом’яло стерно. Але нічого такого, з чим би я не впорався.

— А коли він зможе знятись у небо? — нетерпляче запитав Сліво.

З листя вгорі виткнулася голова. То була кругла макітра із щільно підігнаним металевим обручем навколо черепа — обруч притримував щелепу, що кріпилася на гвинтах.

— Він не зніметься в небо, поки ми не повернемо на місце літай-каменя, — сказав Стоуп.

Сліво скривився і сердито тупнув ногою.

— І ти нічим не можеш зарадити? Світляк, кривавник — це ж летючі породи. Просто більше їх спалити…

Стоуп Рипуча Щелепа зі скреготом похитав головою.

— Нічого не вийде

1 ... 43 44 45 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У нетрях темнолісу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У нетрях темнолісу"