Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

— помста. Росіянин забув навіть свій страх перед дикими хащами, через які лежав його шлях.

Гнаний і битий з кожним обертом колеса фортуни, пожинаючи час від часу плоди своїх власних, злочинних планів, Павлович, головна жертва своєї лиходійської натури, був такий засліплений, що й далі уявляв, буцімто найвище його щастя полягає у здійсненні тих планів та змов, які щоразу приводили його й Рокова до біди, аж поки спричинилися до страшної смерті шефа.

Доки росіянин брів крізь джунглі до селища Мосула, в його свідомості визрівав план, що здавався найприйнятнішим із усіх, вигаданих досі.

Він надумав добутися вночі на борт «Кінкеда», знайти когось із членів залоги, хто вцілів після тієї моторошної виправи, й підмовити їх відбити корабель у Тарзана та звірів.

У його каюті лишалася зброя і набої, а в потаємному сховку була навіть пекельна машина, на майстрування якої Павлович витратив чимало часу, коли ще був на високому становищі в конспіративній організації нігілістів у себе на батьківщині.

Це було ще до того, як Павлович зрадив їх і став платним поліційним стукачем у поліції Петрограда. Павлович здригнувся, коли згадав звинувачення, що злетіло з вуст одного з його колишніх товаришів, перш ніж дідько вкоротив тому віку (й політичних гріхів) у конопляному зашморгу.

Але пекельна машина була саме тим, про що варто було зараз подумати. З її допомогою Павлович міг зробити багато, тільки треба було мати її в руках. У маленькій дерев’яній скриньці, схованій у каюті, дрімала сила, спроможна вмить рознести вщент усіх його ворогів на борту «Кінкеда».

Павлович скривив губи в бридкій посмішці й, попри втому в ногах, закрокував швидше, аби застати корабель ще на рейді. Звісно, все залежало від того, коли відпливе «Кінкед». Росіянин розумів, що при світлі дня не може зробити нічого. Лише нічна темрява допоможе йому дістатися на корабель, бо коли Тарзан або леді Грейсток помітять його, шансів потрапити на пароплав не буде ніяких.

Павлович здогадувався, що відплиття «Кінкеда» відкладалося через сильний вітер, який дув. цілу ніч. Отже, його шанси зростали. Він також знав, що мавполюд не ризикне повести корабель небезпечним річищем Угамбі, доки темрява ховатиме численні мілини та острівці, якими рясніло гирло.

Вже було далеко по обіді, коли Павлович дістався до селища Мосула на березі притоки Угамбі. Тубільний вождь зустрів його непривітно й насторожено, бо, як і всі, хто вже мав справу з двома московитами, Роковим і Павловичем, постраждав від жорстокості, скнарства та розбещеності цих двох.

Коли Павлович звернувся до вождя з проханням дати човна, той похмуро відмовив і наказав білому забиратися з селища. Оточений сердитими буркотливими воїнами, які, здавалось, чекали хоч найменшої нагоди, аби простромити його своїми грізними списами, росіянин мусив відійти за межі селища.

Десятеро вояків провели його до краю галявини і лишили там, застерігши, щоб він більше ніколи не траплявся їм на очі.

Тамуючи лють, Павлович зник у хащах, але там, де воїни вже не бачили його, зупинився й почав прислухатися. Він чув, як його конвоїри верталися до селища, а коли цілком упевнився, що ті його вже не помітять, попрямував до берега ріки, все ще сподіваючись якось дістати каное.

Для нього було життєво важливою справою дістатися на «Кінкед» і підмовити вцілілих членів корабельної залоги допомогти йому, бо лишатися тут, наражаючись на небезпеки африканських джунглів, чиїх тубільців він уже встиг наставити проти себе, було рівнозначно смерті.

А ще ж ятрило душу непогасне бажання помсти, яке змушувало перед лицем смертельної небезпеки здійснювати пекельні наміри… Тож шаленець лежав, замаскований заростями, на березі річки, видивляючись пожадливими очима, чи не з’явиться, бува, де маленьке каное, яким легко керувати одним веслом.

Росіянину не довелося довго чекати, бо на річці з’явився один із тих незграбних малих човнів, що їх зазвичай майструють мосули. Якийсь юнак неквапливо відплив на ньому від селища на середину річки. Потім довірився повільній течії і ліг безтурботно на дно каное.

Не підозрюючи, що з берега стежить незримий ворог, хлопець плив собі в човні за течією, а Павлович ішов поруч — лісовою стежкою за кілька метрів від нього.

Коли човен відплив від селища на кілометр, чорношкірий хлопець узяв весло й. поплив до берега. Павлович, радіючи, що якась обставина спонукала негра пристати саме до цього берега, а не до протилежного, де його вже не запопасти, сховався в кущах поблизу того місця, де човен мав би причалити до берега неквапної річки, що несла свої води до широкої і каламутної Угамбі, аби розчинитися в ній, назавжди втратити свою неповторність.

Лінивими рухами молодий мосула підігнав човна під нависле над водою велике дерево, гілки якого наче віддавали прощальний поцілунок пливучим водам, м’яко й розніжено торкаючись їх зеленим листям.

Лихий росіянин змією принишк у траві. Жорстокі, хитрі очі втупилися в жаданий човен, і, змірюючи поглядом його власника, лукавий розум зважував шанси на успіх, у разі сутички, білого й чорного.

Тільки крайня необхідність могла штовхнути Алексєя Павловича на особисту сутичку, та, схоже, це був саме той випадок.

Залишалось мало, дуже мало часу, щоб до світанку потрапити на «Кінкед». Чи цей чорний дурень-колись вилізе зі свого човна? Павлович уже місця собі не знаходив. Хлопець прив’язав човна до дерева, позіхнув, потягнувся. З разючою неквапливістю перевірив стріли в сагайдаку, лук, оглянув лезо мисливського ножа і вклав його назад у піхви… Тоді знову потягнувся і позіхнув, зиркнув на берег, знизав плечима й знову ліг на дно човна подрімати, перш ніж піти в джунглі на полювання.

Павлович трохи підвівся, напружено дивлячись униз, на свою безталанну жертву. Мосула кліпнув і заплющив очі. Груди його почали високо підійматися й опадати. Час настав!

Росіянин підкрався трохи ближче. Гілка хруснула під його ногою, і хлопець неспокійно повернувся уві сні. Павлович вийняв револьвер і націлив на чорношкірого. На мить завмер в очікуванні, але юнак знову заснув.