Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

Білий підкрався ще ближче. Він хотів вистрелити так, аби влучити напевне. Врешті опинився біля самого хлопця. Холодна криця револьвера все наближалася до грудей юнака. Врешті зброя зупинилась за кілька сантиметрів од серця, що сильно билося в юних грудях.

Лише порух пальця відділяв безтурботного хлопця від небуття. Ніжний пушок юності вкривав його темні щоки, усмішка блукала на безвусих губах. Чи якийсь порух сумління зупинить цей палець перед смертовбивством?

Усе це Алєксєя Павловича нітрохи не хвилювало. Посмішка скривила бородате обличчя, коли його вказівний палець натис на гачок. Пролунав гучний постріл. Проти серця сплячого хлопця з’явився маленький отвір — дірочка з чорним кільцем порохового опіку довкола.

Тіло хлопця ледь підвелося. Усміхнені губи скривила гримаса раптової агонії, якої свідомість не могла збагнути, бо вже пішла в такі глибини сну, звідки нема вороття.

Убивця вмить опинився в човні поруч із убитим. Безжальні руки схопили мертвого хлопця і спокійно перекинули через низький борт. Легкий сплеск, кілька брижів на воді позначили місце, де в похмуру глибінь поринуло мертве чорне тіло. Жадане каное опинилося в руках білого — гіршого дикуна, аніж той молодик, якого він щойно вбив.

Павлович відв’язав вірьовку, схопив весло й заходився чимдуж загрібати в напрямку великої річки.

Ніч запала саме тоді, коли човен кривавого вбивці виплив на стрімкішу течію Угамбі. Росіянин напружено вдивлявся в непроглядну темряву, намагаючись розгледіти заякорений «Кінкед».

Чи корабель і досі стоїть у водах Угамбі? А чи мавполюд урешті зважився ризикнути і вирушити в штормове плавання? Це й подібні питання непокоїли Павловича, породжуючи підозру, що «Кінкед» міг уже й відплисти, лишивши його серед дикої пустки на ласку лихої долі.

В темряві весляреві здавалося, ніби він чарівним способом летить над водою. Це ж корабель уже, напевне, знявся зі свого місця, а він давно й проплив місце, де «Кінкед» стояв удень… Коли чіе попереду замерехтіло світло корабельного ліхтаря.

Алєксєй Павлович ледве стримав вигук тріумфу. «Кінкед» не відплив! Після всього, що трапилося, знову можна жити й мститися!

Помітивши рятівний сигнальний вогонь, росіянин перестав веслувати. Він нечутно дрейфував за течією Угамбі, іноді допомагаючи течії веслом, скеровуючи свого простенького човна до борту пароплава.

Ось попереду вималювалась темна маса корабля. З палуби не долинало ані звуку. Павлович, і далі ніким не помічений, тихо пристав до борту «Кінкеда». Тільки ніс каное легенько зашурхотів, тернувшись об корабель.

Тремтячи від хвилювання, росіянин кілька хвилин не ворушився, але з пароплава так і не долинуло жодного звуку, який би засвідчив, що помічено прибульця.

Він обережно повів човен попід бортом, аж поки опинився перед підпірками бушприта. До них легко дотягтися. Десь за хвилину Павлович уже вчепився в підпірки. За мить нечутно видерся на палубу. Від думки про страхітливу зграю, що захопила корабель, холодні мурашки пробігли по спині лиходія; але саме його життя залежало від успіху задуманого, тож прогнав геть думку про те, що може спіткати його в разі неуспіху.

На палубі й далі панувала тиша. Павлович почав скрадатися в напрямку кубрика. Ляда була піднята, і коли чолов’яга зазирнув униз, то побачив одного із залоги «Кінкеда»; матрос щось читав при світлі кіптявого ліхтаря, причепленого до стелі.

Павлович добре знав його — це був справжній зарізяка, на якого цілком можна звірити лиховісні плани. Росіянин обережно пішов крутими східцями до кубрика.

Він не зводив погляду із захопленого читанням матроса, аби зразу, коли той помітить його, закликати зберігати тишу; але матрос так заглибився в журнал, що росіянин непомічений ступив на підлогу.

Павлович прошепотів ім’я того, хто читав. Чоловік підвів погляд — зіниці йому на мить розширились, коли він побачив знайому посмішку помічника Рокова, а тоді звузились знову, погляд став похмурий і неприязний.

— От дідько! — видихнув він. — Ти звідки взявся? Ми всі думали, що ти вже давно загинув. Їх милість буде дуже радий тебе бачити.

Павлович підступив ближче до матроса. Дружня усмішка лягла на вуста росіянина, а права рука простяглася з вільним жестом до матроса, от ніби той був його близьким і давно загубленим другом. Однак матрос не звернув уваги на простягнуту руку, не усміхнувся й у відповідь на усмішку прихідька.

— Я прийшов допомогти вам! — заговорив Павлович. — Я прийшов допомогти вам визволитися від того англійця та його звірів — і тоді закон не буде нам страшний, коли повернемося додому, до цивілізованого світу. Ми можемо їх порішити, поки вони сплять — Грейстока, його жінку й того чорного негідника, Мугамбі. А потім буде легше із звірами впоратися. Де вони?

— Внизу, — відповів матрос. — Але послухай, Павловичу, що я тобі спершу скажу. Якщо ти хочеш знов наставити нас проти англійця, то нічого не вийде. Ми вже достатньо мали від тебе й від тої другої тварюки. Той здох, і щоб я так жив, якщо ти переживеш його надовго. Ви двоє вважали нас за собак, та коли ти гадаєш, що хтось має до тебе якусь симпатію, то знай: таким і не пахне.

— Ти хочеш сказати, що ви будете проти мене? — спитав Павлович.

Матрос ствердно кивнув головою і, помовчавши та ніби щось надумавши, додав:

— А втім, ми можемо домовитися, і я відпущу тебе, перш ніж тебе застане тут англієць.

— Невже ти випхаєш мене назад, в джунглі? — спитав Павлович. — Я ж там за тиждень помру!

— Там у тебе буде шанс, — відповів матрос. — А тут — жодного. Якщо я розбуджу своїх, вони тобі серце виріжуть, перш ніж англієць зможе зглянутись над тобою. Тобі страшенно пощастило, що сьогодні на вахті я, а не хтось інший.

— Ти здурів! — вигукнув Павлович. — Ти що, не розумієш, що англієць при першій-ліпшій нагоді «віддасть вас до рук правосуддя і вас перевішають?

— Нічого такого він не зробить, — відказав матрос. — Грейсток запевнив