Читати книгу - "Артеміс Фаул. Розум проти чарів"

раптом його праве око задзижчало, мов об’єктив фотоапарата.

— Як зручно! — видихнув Мульч. — Треба й мені розжитися на таку штуку.

— Жодних шансів, засуджений! — затріскотів у крихітному навушнику Корчів голос. — Це державна таємниця. Та й що б ти робив із нею у в’язниці? Розглядав би найдрібніші деталі протилежної стіни своєї камери?

— Який ви люб’язний, Джуліусе! Але в чому річ? Ви що, заздрите мені, що я успішно проник туди, куди вас не пустили?

Брудну Корчеву лайку заглушив голос О’Гира:

— Порядок, я розібрався. Мережа простого відео, не цифрового. Зараз я через наші тарілки накину на кожну з камер петлю запису останніх десяти секунд. Це дасть тобі кілька хвилин.

Мульч неспокійно переступив з ноги на ногу.

— І як довго ти бавитимешся з тими петлями? Я ж тут стирчу геть на видноті…

— Вже зроблено, — запевнив гнома-клептомана кентавр. — Тож спокійнісінько рухайся, вперед!

— А ти певен?

— Ще й як певен! Це ж елементарна електроніка. Я ще з дитячого садочка «розкушував» людські системи стеження. Тож мусиш покластися на мене — і край. «Швидше я повірю, що люди раптом перестали винищувати живих істот на планеті, ніж довірюся консультантові Легіону», — подумав Мульч. А вголос вимовив:

— Гаразд. Я йду. Кінець зв’язку.

Покрадьки він рушив коридором. Навіть його руки скрадалися — розгрібали повітря, от ніби таким чином він міг зробити своє тіло легшим. Однак, хоч би що там устругнув цей схибнутий кентавр, його витівка, певне, спрацювала, а то багноїди досі вже мчали б униз по східцях, вимахуючи своїми допотопними пороховими рушницями.

А ось і сходи. Ах, які ж тут розкішні сходи! Мульча завжди тягло до всяких сходів. Колись-то він був зробив для себе відкриття, що найспокусливіша здобич неодмінно чекає нагорі, за останнім поворотом сходів. А сходова клітка яка! Морений дуб, прикрашений вигадливим різьбленням. Вісімнадцяте сторіччя, найпевніше. Або ж господарі оселі до непристойного багаті. Мульч провів пальцем по майстерно різьбленому поруччю. Либонь, у цьому випадку збіглися і вісімнадцяте сторіччя, і непристойне багатство.

Однак годі мріяти — ніколи. Сходи, як правило, недовго бувають безлюдними, надто ж коли дім узяли в облогу вороги. Хто знає, скільки кровожерних солдатів ховається тут за кожними дверима, жадаючи додати голову ще одного чарівного створіння (хоч би й гнома) до колекції бойових трофеїв у себе на стіні?

Мульч обережно підіймався по сходах, підозріливо дослухаючись до кожного шереху. Старі товсті дубові дошки рипіли під ногами. Гном тулився до самої стіни, тримаючись чимдалі від килимкової доріжки. Саме на цьому він і попався колись (добре пам’ятав: то була восьма «ходка» до тюряги!): в глибокому ворсі стародавнього килима господар був заховав сигналізаційний пристрій, що реагує на тиск ноги злодія.

До сходового майданчика добувся живий-здоровий: голова все так само трималася на плечах. Але тим часом назрівала інша проблема — вона буквально бродила в ньому самому! Процес гном’ячого травлення відбувається з такою швидкістю, що наслідком його може стати справжній вибух. Ґрунт садиби Фаулів був добре збагачений повітрям, і тому разом із глиною та іншими мінералами до Мульчевого кишечнику потрапило чимало повітряних бульбашок. І тепер усе те повітря прагнуло вихопитися назовні.

Гном’ячі правила доброго тону вимагають позбуватися газів іще в тунелі, але Мульч просто не мав часу на дотримання хороших манер. Тепер він тільки шкодував, що ще в льосі не потратив хвильки на вентиляцію кишечника. Проблема з газовиділенням у гномів зводиться до того, що гази їм можуть виходити тільки ззаду, але ніяк не спереду. Бо й справді, уявіть собі, до яких катастрофічних наслідків може призвести звичайна відрижка, якщо ви в цей час набрали повний рот глини. Повна відмова системи — і жахливе видовисько. Тож гноми влаштовані так, аби гази викидалися тільки з відповідного боку їхнього тіла, що допомагає також позбуватися неперетравленого ґрунту. Хоча є й простіший спосіб пояснити весь цей процес, але подібні варіанти можна прочитати лише в книжці для дорослих.

Обома руками Мульч ухопився за живіт. Треба хутенько завдавати ноги на плечі та вшиватися з відкритого простору, бо викид газу на сходовому майданчику може й шибки у вікнах повибивати. Він зачовгав по коридору й шаснув до перших-ліпших дверей, що йому трапилися.

І тут відеокамери. Таки чималенько їх. Мульч визначив, яке поле охоплюють об’єктиви. Чотири з них оглядали весь простір підлоги, а три були спрямовані… куди?

— О’Гире! Ти тут? — прошепотів він.

— Ні! — долинула звичайна саркастична кентаврова відповідь. — Я маю цікавіші заняття, ніж потерпати, чи не загине одна всім нам відома цивілізація.

— Ну то дякую. Нехай же загроза моєму житло не потьмарить твоїх веселощів.

— Домовилися.

— Але я маю для тебе одну крутиголовку.

О’Гир умить зацікавився, змінив жартівливий тон на поважний:

— Справді? Ану розказуй!

Мульч націлив своє око на камери, наполовину заховані в ліпних прикрасах під стелею.

— Мені треба знати, куди спрямовані ці три камери. І знати точно.

— Та яка це крутиголовка? — засміявся О’Гир. — Ці старі відеосистеми випромінюють слабкі пучки іонів. Невидимі для неозброєного ока, але аж ніяк не для очної відеокамери, якою ми оснастили тебе.

Прилад у Мульчевому оці блиснув і легенько заіскрив.

— Ой-ой!

— Вибач. Невеличкий розряд.

— Міг би хоч попередити мене.

— Згодом я подарую тобі один великий батьківський поцілунок. А я гадав, що гноми — витривалий народ.

— І ми таки витривалі. Я це покажу тобі, коли повернуся.

В цю хвалькувату мову вдерся Корчів голос:

— Арештований! Якщо ти комусь щось колись і покажеш, то хіба те, де у твоїй камері нужник. Ну, то що ти бачиш?

Мульч знов окинув кімнату поглядом свого іоно-чутливого ока. Кожна з камер випромінювала ледь помітний промінь, схожий на останні надвечірні промені сонця. І всі ті промені були спрямовані на засклений портрет Артеміса Фаула-старшого.

— Ну невже за картиною?