Читати книгу - "Очікування шторму"

воду. Зморщився. Поставив склянку на тумбочку. Вийняв з ящика столу чистий аркуш паперу. Поклав перед собою.

— Шелепньова Тетяна Павлівна.

— Так.

— Рік народження?

— 1904-й.

— Місце народження…

— Місто Батайськ.

— Сімейний стан?

Шелепньова потемніла очима. З напускним кокетуванням знизала плечима:

— Не розписані ми…

— Хто це «ми»? — спитав Салтиков, підсовуючи до себе чорнильницю.

— Ну… Федір і я.

Салтиков тепер вивчаюче дивився на Шелепньову. Ні, її не можна було віднести до жінок, обдарованих яскравою красою. Однак вона була мила, з хитруватими чорними очима, з гарною фігурою. Само собою зрозуміло, її могли кохати чоловіки й ревнувати також. Щодо цього сумнівів у Салтикова не було.

— Місце роботи й посада.

— Готель «Ельбрус», покоївка.

— А цей ваш… чоловік Федір… Будь ласка, по батькові, прізвище. Чим він займається?

— Федір Максимович Глотов… Працює інспектором у Комдопомозі.

— Де? — не зрозумів Салтиков.

— У Комітеті по наданню допомоги демобілізованим інвалідам та їхнім сім'ям.

— Так… Гаразд, — записав Салтиков. Потім запитав: — Ви знали Попова Вадима Зотиковича?

— Знала, — тихо відповіла Шелепньова. — Він працював у нас завгоспом.

— Які були у вас стосунки?

— Ми дружили. Звичайно, до мого одруження, — квапливо пояснила Шелепньова.

— А ваші листи до нього? Важко повірити, що, живучи в одному місті, ви листувалися.

— У нас з Федором була сварка. Вірніше, розрив… І я їздила до родичів у Батайськ… Отоді й виникло листування з Поповим. Він хотів одружитися зі мною, по-справжньому… — Вона замовкла. Та очей не опускала, дивилася напружено, вичікуюче. На її засмаглій довгій шиї пульсувала жилка.

— Ви не погодилися? — спитав Салтиков.

— Федір завадив. Він приїхав у Батайськ. І стояв на колінах… Я простила.

— Він знав про Попова?

— Ну то й що? — запально відповіла Шелепньова. — Я не питала, що в нього з ким було. Й не збиралася перед ним звітувати…

Салтиков несхвально посміхнувся. І навіть похитав головою:

— Звітувати вам перед Глотовим чи ні — це справа ваша. Особиста… Ми ж, працівники карного розшуку, повинні пам'ятати, що буває, коли, здавалось би, цілком особисті справи набувають громадського забарвлення. Особливо на грунті ревнощів… І якщо раптом Федір Максимович Глотов ревнував вас до Вадима Зотиковича Попова, то… могло статися те, що сталося…

— Ні! — Шелепньова злякано повела рукою, наче відсторонюючись од цієї страшної думки.

— Глотов мешкає з вами на одній площі?

— Так, — сказала вона ледь чутно.

— Я випишу йому повістку.

3

Каїрова поселили в двадцять першому номері на другому поверсі. Кімната вузька. Біля сходів. Ліжко, стіл, дзеркало, умивальник. Вікно високе. За вікном — сині гори, зелена ущелина. Й річка…

Капелюх, куплений в Армавірі, гарний. Навіть учора, на духів день, коли центр міста кишів народом, Каїров не побачив іншого такого капелюха. Вечеряв у шашличній «Роздоріжжя». Напевно, у зв'язку з неробочим днем там була сила-силенна відвідувачів. Однак власник її, Зураб Іларіонович Лаїдзе, почувши, що дядько Шалва шле йому привіт із Баку, обняв і розцілував Каїрова, про всяк випадок пустив радісну сльозу, щоб ніхто не сумнівався в його гарячих почуттям до родича й до друзів родича.

Він відвів гостя в маленький кабінет, вхід до якого, прикритий важкою портьєрою, був прямо за опудалом ведмедя. Там, у кабінеті, Зураб по-діловому спитав:

— Як улаштувалися?

— Добре.

— Салтиков дзвонив, цікавився, приїхали ви чи ні. Що йому передати?

— О котрій ви відкриваєте шашличну?

— О дванадцятій.

— Зустрінемося тут о пів на першу.

— Усе зрозумів. Як Володя Боровицький?

— Живий.

— Ми з ним у двадцять першому році в Білорусії за бандою Прудникова бігали. Її з Польщі перекинув контрреволюційний комітет «Народного союзу захисту вітчизни й волі». Володя мені тоді життя врятував. Братами стали.

Зураб усміхнувся, спитав:

— Що будемо вечеряти?

— Що є найліпшого, — відповів Каїров.

— Усе зрозумів без дальших пояснень.

На другий день, 14 червня, Каїров, як і було домовлено, зустрівся в шашличній «Роздоріжжя» з начальником міського карного розшуку Салтиковим.

— Боровицький просив підготувати для вас список мешканців, що були в готелі в день убивства Попова, 28 травня, і живуть і досі. Таких мешканців залишилося троє. — Салтиков передав Кадрову аркуш паперу.

На папері були надруковані такі прізвища:

1. Нахапетов Рафаїл Оскарович, 1899 року народження, прибув із м. Майкопа. Заготівник Агентства Всеросійського шкіряного синдикату. Кімната 31.

2. Сменін Гаврило Олексійович, 1880 року народження, прибув із м. Сочі. Лікар — приватна практика. Кімната 33.

3. Кузнецов Олександр Якович, 1890 року народження, прибув із м. Москви. Місце роботи: Радкіно. Кімната 38.

Салтиков сказав:

— Слід звернути увагу, що черговий адміністратор Липова бачила Нахапетова вночі на сходах у готелі за кілька хвилин до того, як знайшла труп завгоспа Попова. В понеділок 30 травня Нахапетов виїхав з готелю і в суботу 4 червня поселився знову. Ми запросили Сочі, Майкоп, Москву підтвердити дані на цих людей. Відповідь прийшла поки що тільки з Сочі. Лікар, що займається приватною практикою, на прізвище Сменін, не зареєстрований.

— Добре, — сказав Каїров, повертаючи аркуш паперу Салтикову.

— Ви не візьмете? — здивувався той.

— Я все запам'ятав… Прохання до вас таке: з'ясуйте, кому належить світло-сірий «роллс-ройс» і як він потрапив до власника.

— Відповім одразу. В місті всього дві приватні машини. «Роллс-ройс» належить Шатровій Вікторії Германівні. Попав він до неї цілком законним шляхом. Вона