Читати книгу - "Четверо в яхті"

тут мала відбутися друга частина великого там-таму.

Досить було послухати, що говорили жінки.

— Пані лікарко, холодець застиг?

— Гелено, що з майонезом?

— Салат є!

— Не відкривай, не відкривай! Це в останню мить. В таку спеку ікра за годину зіпсується.

Вони обмінювались також коментаріями іншого характеру.

— Ну й хлопці на цих яхтах. Не такі, як ті небораки!

— Та й ті нівроку. До двадцяти років не дожили, а як спритно діяли. Так довго умовляли сивого, доки він-не виплатив їм по сто злотих. Ти чула, він розповідав, як вони просили! Три дні, кажуть, не їли… Хулігани!

Хлопці переглянулися. В Андрійка промайнула думка: більше не чекати, а сунути конверта цим мегерам прямо під ніс. Хай подавляться, підлі брехунки! А самим тікати. Хіба ці баби доженуть?

Але Войтек стримав його. І дуже вчасно. Між наметами промайнула фігура сивого.

— Ну що там, любі пані? Бо в нас уже кінець! Всі чекають бенкету.

— Ах, ні, ні! — заверещали жінки. — Ще півгодинки. Ще тільки майонез і крем.

— Що ж робити? Змилуйтеся!

— Поспівайте! Ви ще багатьох пісень сьогодні не виконували.

Сивий, нарікаючи, підкорився, а жінки почали метушитися ще більше.

— Ходімо, — понуро шепнув Войтек, — подивимося, що з цим бенкетом.

Перебігаючи від стовбура до стовбура, хлопці пішли ліворуч.

— Добре, що ми прогнали цю прокляту Суламіф, — прошепотів Войтек. — Ми ж би й кроку не ступили.

— І яке щастя, що в них теж немає…

Тільки-но Андрійко сказав це, як позаду затріщали гілки, і — який жах! — почулося гарчання. Андрійко пополотнів і глянув на Войтека; той теж був переляканий.

— Песику, песику! — прошепотів Андрійко без будь-якого почуття людської гідності. Гарчання стихло. Знову тріщать гілки і з-за кущів вилазить насмішкувата морда небезпечної Суламіф. Знає, бісова дочка, що її прихід не викличе ентузіазму, але намагається вдавати, паче нічого між ними не сталося, наче й не кидали в неї шишок і палиці. Суламіф вигинається, махає хвостом, потім перевертається на спину і витягує лапи вгору.

Войтек уже хотів ударити її ногою, але Андрійко стримав його.

— Ти збожеволів? Наробить вереску на весь ліс!

Войтек підкорився. Люті, голодні, розчаровані в усьому, хлопці рушили туди, куди жінки носили різні каструльки і тарілки.

6

Це було недалеко. Ще з десяток сосон, і хлопці дісталися на край великої галявини, схожої на ту, де стояли намети. З трьох боків галявина була оточена лісом, а з четвертого виходила на велику, застиглу у вечірній тиші бухту. У лісі горіло три великі вогнища. І в їх червоному мерехтливому світлі відбувся фінал цих драматичних подій.

Саме тут підготували бенкет на честь справжніх яхтсменів, а не тих смішних румбакштагів. Андрійко і Войтек відзначили, що енергійні жінки доклали великих зусиль, щоб зробити справді чудовий бенкет.

Хлопці побачили два концентричні кола. Досить велике зовнішнє коло було викладене з простирадел, на яких стояло кілька десятків судків з ложками. Купи хліба прикрашали своїми бірманськими пагодами білизну цих імпровізованих скатертин. На шматках паперу лежала сіль.

Цю майже спартанську простоту компенсувало внутрішнє коло. Тут хлопці побачили справжні скатертини, і тарілочки, і столові прибори, покладені згідно з етикетом: виделка ліворуч, ложки й ножі праворуч. І навіть дрібнесенький доказ естетичних почуттів упорядниць: лісові дзвоники біля кожного прибору.

А найголовніше — «скромна закуска»: опалові холодці, товсті корали мисливських сосисок, запліснявілі дрюки копченої ковбаси, глиби експортної шинки і ще купи різноманітного м'яса; потім риба: короп, фарширована щука, копчені і мариновані вугри, знамениті сардинки, що дуже скромно почувають себе по-сусідству з червоно-фіолетовими лососями і чорними перлинками ікри.

Були й солодкі страви: якісь коржики, бабки, свіжий крем у салатничках, різні киселі в каструлях, цукерки й шоколад.

Була, нарешті, й рідина. В бутлях — переважно безбарвна, а в графинах — кольору благородної крові, тобто голубувата і вишнева.

А серед цієї розкоші, пильнуючи, щоб хто не потягнув бува із таких скарбів, прогулювалися поважні жінки, перекидаючись різними зауваженнями і підганяючи молодших, тих, що саме кінчали терти якісь майонези і дмухали на ще не застиглі телячі ноги.

Матрони не шкодували коментарів і на адресу хлопців.

Вони все базікали про сучасну молодь, про її жадібність до грошей, до втіхи і забав, повторювали мерзенний наклеп сивого і Зігмунта, ніби хлопці вижебрачили ці чотириста злотих. І, нарешті, сталося те, від чого серце в Андрійка стислося і, мабуть, стало схоже на маленьку висушену ізюминку.

Срібний голосок задзвенів серед палаток, і, допитуючись, чи все вже готово, біля вогнища з'явилася четверта наяда з солодким личком.

Вона, мабуть, користувалася особливою симпатією найповажнішої з жінок, яка погрозила їй пальцем і загриміла ласкавим баритоном:

— Не терпиться сороці, правда? Танцювати хочеться? Знаю, знаю, когось уже примітила!

— Ой тітонько! — солодко писнула наяда.

— Так, так, хлопці як на підбір! А який же?

— Ой тітонько! Той загорілий, схожий на малайця! І зветься Алі!

— От сорока! А ще вчора тому малому закрутила голову! Я ж бачила!

І тут сталося найстрашніше. Наяда запитливо глянула на жінку.

— Якому?! Що ви, тітонько…

— Ну тому, найменшому…

Наяда не могла пригадати. Коли, нарешті, тітонька розповіла про епізод з гірляндою і поцілунком, про той самий епізод, який лишився в душі Андрійка найсолодшим спогадом, наяда навіть не посміхнулася.

— Ах, це! — сказала вона байдуже і знову почала розхвалювати Алі.

Андрійко і Войтек сиділи за кущем ялівцю. Суламіф поводилася дуже ввічливо — сидячи на задніх лапах, дивилася вперед, на гидку наяду. Щоки в Андрійка горіли, немовби їх палило якесь немилосердне нічне сонце. Хлопець дивився в землю. Войтек поплескав товариша по плечу,