Читати книгу - "Бронзовий птах"

парубок плюнув на недокурок, кинув його, підвівся, взяв лопату і стрибнув у яму. Те ж саме зробив і другий парубок. І все це без жодного слова.

Знову почулися рівномірні удари лопат.

Мишко подав Генці і Жердяєві попереджувальний знак і почав тихо відповзати назад. Генка і Жердяй поповзли за ним.

За кілька хвилин три маленькі в'юнкі тіні швидко промайнули краєм просіки, прямуючи назад, у табір.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ


Розділ сорок перший
Єрофєєв

Отже, парубки — в лісі. Хлопці торжествували. Виявляється, вони мали рацію. Тут діє банда, інакше чого б парубки ховались? І очолює банду човняр. І, звичайно ж, вони вбили Кузьміна.

Правда, вони чогось шукають у лісі, весь ліс перекопали. Може, скарб, про який з такою іронією говорили і слідчий, і лікар, і художник. У такому разі тим імовірніше, що саме вони вбили Кузьміна, колишнього лісника. Тепер лишається тільки довести це.

Але як довести? Адже слідчий не звертає на хлопців ніякої уваги. А може, він сам хоче що б там не було довести, що Микола винен? Важко цьому повірити, але деякі обставини зміцнили Мишкові підозри.

Коли слідчий приїжджав у село, то він довго розмовляв з куркулем Єрофєєвим. А другого дня Мишко побачив Єрофєєва у Жердяйовій хаті.

Єрофєєв сидів на лаві. Він часто виймав із задньої кишені велику квітчасту носову хустку, схожу на маленьку скатерку, і витирав нею спочатку червону зморшкувату шию, потім лоб і, нарешті, окуляри. Без окулярів його очі були зовсім маленькі, червоні, безпорадні…

Потім він надів окуляри і сказав:

— Ось так, Маріє Іванівно, по-божому треба мислити, по-божому жити. Тобі громада допоможе, і ти громаді допоможи.

— Що ж я можу зробити? — журно спитала Марія Іванівна; вона сиділа біля столу, підперши голову рукою.

— Поїдь у місто, з сином поговори. Навіщо він безневинних підводить?

— Та хіба ж він звинувачує кого?

— Звинувачувати не звинувачує, а від своєї провини відмовляється, — суворо і поважно сказав Єрофєєв. — Тому й шукають інших. Дивись, і безневинного притягнуть… Ось приїжджав слідчий, допитував: «Хто човен забрав?» А хто його забрав? Може, хлопчисько який… А тут на все село, на всю громаду підозра падає. Хіба в човні справа? Тут людину вбито, ось що тут.

— Може, Микола і невинний зовсім, — сумно промовила Марія Іванівна.

— Хто ж тоді винний? Двоє ж їх було, — Єрофєєв зітхнув. — Ні, вже коли согрішив, так покайся. Негарно. Всьому селу, всій громаді неприємності. Хіба ж можна? Ну, посварилися, в несвідомості був. Хіба багато йому дадуть? Тим більше бідняк. Радянська влада до бідняків поблажлива. Через рік і під амністію попаде.

— Хіба ж можна взяти на себе такий гріх, якщо не вбивав? — сказала Марія Іванівна.

— Гріх буде, якщо не покається, — відповів Єрофєєв. — Безневинних із-за нього тягають. Слідчі їздять, нишпорять… Звичайно, нікому від них не боязко, совість у всіх чиста, ну а все ж неприємність. Не можна так… Громада — сила. Хіба ж можна проти громади йти? Громада і з скрути тебе виручить, громада і в біді допоможе. Миколу твого все одно засудять, бо винен. А тобі тут з людьми жити. От і подумай: як на тебе люди дивитимуться, якщо син твій громаду підводить?

Марія Іванівна тупо дивилася на ріжок стола.

Мишка дивувало, що Єрофєєв у його присутності так відверто й цинічно вимагає, щоб Микола признався в тому, в чому він не винний. І, ніби вгадавши Мишкове здивування, Єрофєєв лицемірно додав:

— Звичайно, коли б Микола не був винний, тоді інша розмова. А коли винен — признавайся. І органи судові не треба обманювати. І слідчого не треба вводити в оману. Люди державні, заняті. Правду їм треба казати. Не повинні ми державу нашу радянську обдурювати.

Мишка пересмикнуло від такого лицемірства. Чи ти ба, про радянську владу турбується!

— Радянська влада нас і земелькою наділила, — продовжував Єрофєєв. — Правда, поголос іде, збираються цю землю одібрати в колонію безпритульницьку. Ну, та влада не дозволить. Не залишить вона селян без землі.

Тут уже Мишко не міг змовчати.

— Ніхто в селян землі не одбирає, — сказав він. — Її повинні будуть повернути тільки ті, хто незаконно володіє сотнями десятин і експлуатує бідняків та наймитів.

— Таких у нас немає, молодче, — єлейним голоском заперечив Єрофєєв. — Живемо ми всією громадою, мирно, справедливо, за християнським законом. Немає в нас ні куркулів, ні бідняків — усі єдині. — Єрофєєв підвівся, надів картуз. — Ось так, Іванівно, подумай… — Потім додав: — Увечері хлопчака підішли. Борошенця нашкрябаю. Ох-ох!.. А відносно Миколи подумай. Дуже тебе про це громада просить.

Єрофєєв пішов. Повз низенькі віконечка, на мить затемнивши хату, проплили його чоботи і довгополий піджак.

— І не думайте слухати його! Зрозуміло, Маріє Іванівно? — сказав Мишко.

Марія Іванівна мовчала.

— Невже ви його не розкусили? — вигукнув Мишко. — Він же хоче, щоб Микола взяв провину на себе. Він боїться, що знайдуть того, хто справді убив Кузьміна. І не думайте навіть говорити про це з Миколою. І ніякого борошна в нього не беріть.

— Жити ж треба, — сумно промовила Марія Іванівна.

— Хіба ви без куркулів не проживете? Та ми вам віддамо все, що