Читати книгу - "Емілі виростає"

учениці ще не мусили скніти над книжками й зошитами, готуючись до весняних іспитів. Цьогоріч програма концерту обіймала музичні виступи, декламацію, а також невеличку комедію. Емілі запропонували зіграти у ній роль. Тітка Рут за жодних обставин не дала б на те своєї згоди, якби панна Ілмер не завітала до неї з проханням дозволити Емілі взяти участь у виставі. Панна ж Ілмер була онукою сенатора Ілмера, тож тітка Рут рахувалася з нею більше, ніж з будь-ким у Шрусбері. Панна Ілмер запропонувала учням скоротити музичну програму, відтак розіграти комедійку в двох актах замість планованого раніше діалогу. Учнівська молодь сприйняла пропозицію «на ура». Емілі отримала роль, яка відповідала її душевному складові, тому зацікавилася майбутньою виставою неабияк. Їй подобалися і репетиції, що відбувалися в будівлі школи вечорами, двічі на тиждень. За режисера була сама панна Ілмер.

Комедійка стала предметом жвавих розмов для цілого Шрусбері. Зацікавленість новим починанням Вищої школи була такою сильною, аж студенти з Шарлоттетауна вирішили приїхати на концерт, щоб оцінити п’єсу та її сценічне втілення. І це ще більше схвилювало новоспечених акторів. Студенти академії в Шарлоттетауні були досвідченими знавцями сценічного мистецтва, адже самі відіграли вже низку п’єс, і то не конче з аматорського репертуару. Отже, приїдуть на те, аби критикувати. Уся Вища школа не шкодувала зусиль, щоб вистава зробила честь Шрусбері як місту. Сестра Кетті Еррол, яка навчалася у театральній студії, ставила юним акторам голос і дикцію. Коли ж настав довгоочікуваний вечір, небувале збудження запанувало в усіх оселях родинних, в усіх пансіонах містечка.

Емілі у своїй кімнатці при світлі свічок задоволено дивилася на Емілі-у-Свічаді, для чого, правду казати, мала підстави. Зарум’янені щічки, потемнілі сірі очі увиразнювалися на тлі блідо-рожевої сукні. У волоссі поблискувало срібне листя, що надавало їй вигляду русалки. А втім, русалкою вона не почувалася. Тітка Рут веліла їй зняти мереживні панчохи, натомість одягти бавовняні. Силкувалася навіть схилити її до шерстяних, але відступилася, передбачаючи ганебну свою поразку. Зате примусила Емілі вдягнути під рожеву суконку фланелеву сорочку.

— Яка бридота! — буркотіла Емілі, маючи на увазі, певна річ, сорочку. Втім, за тієї доби у моді були переважно округлі форми, а стрункість Емілі давала змогу носити навіть грубшу сорочку, ніж та, до якої її схилили.

Вона саме чіпляла на шию своє єгипетське намисто, коли до покою рішучим кроком увійшла тітка Рут.

З першого ж погляду Емілі збагнула, що тітка Рут неабияк розгнівана.

— Емілі, пані Болл телефонувала мені хвилину тому. Повідомила щось таке, що мене заскочило. Це правда, що ти сьогодні гратимеш у комедії?

Емілі була спантеличена.

— Так, звісно, тітко Рут. Ти ж знала про це — хіба ні?

— Коли ти просила мого дозволу на участь у концерті, йшлося про діалог, і те саме казала мені панна Ілмер, — крижаним тоном промовила тітка Рут.

— Так, але згодом панна Ілмер вирішила діалог замінити короткою комедією. Я гадала, ти знаєш про це, тітко Рут. Ні, правда: я в цьому й не сумнівалася. Мені здається, я навіть згадувала про це в розмові з тобою.

— Тобі не може здаватися, Емілі. Ти зумисне приховала це від мене, бо знала, що я ніколи не дозволю тобі грати в комедії.

— Помиляєшся, тітко Рут, — заперечила Емілі з усією поважністю. — Я не мала наміру це приховувати. Визнаю лиш те, що уникала розмовляти з тобою про концерт, — адже знала, що не схвалюєш подібних заходів.

Коли Емілі говорила поважно, тітка Рут щоразу сприймала це як зухвалість.

— Ну, це всьому вінець, Емілі. Я, правда, знала, що ти хитрунка, завжди знала, однак не думала, що можеш бути аж такою хитрою.

— Яка ж то хитрість, тітко Рут?! — роздратовано вигукнула Емілі. — Чи ж не дурістю моєю було б намагатися приховати те, про що гомонить увесь Шрусбері? Не уявляю, як ти могла б не довідатись про те!

— Ти знала, що я не виходжу з домівки через бронхіт. Мене не ошукаєш!

— Я й не старалася тебе ошукати. Гадала, ти знаєш, що саме ми будемо грати, — от і все. А не розводилася про концерт, бо знала твою відразу до розваг подібного роду. Ось як насправді було, тітко Рут. І, зрештою, яка різниця між діалогом та комедією?

— Велика різниця! Комедія — це погано, дуже погано.

— Але ж то мала, маленька комедія! — переконувала, вже на межі розпачу, Емілі. Й зненацька вона засміялася: почула власні слова, що лунали так по-дитячому, так наївно, аж дурний сміх до неї вчепився. Той сміх тітку Рут допік до живого.

— Мала чи велика, коротка чи довга… а в комедії ти не гратимеш.

Емілі знову зумілася, аж брови їй звелися. І трохи зблідла.

— Тітко Рут, я повинна… Через мене вся вистава може зійти нанівець.

— Хай краще комедія зійде нанівець, аніж людська душа.

Емілі не знайшла в собі одваги посміхнутися. Адже йшлося про надто важливі речі.

— Не будь такою… такою суворою, тітко Рут, — мовила вона. Ледь не сказала — «несправедливою». — Шкода, що ти не схвалюєш комедій. Надалі я не братиму участі в жодній, але нині зваж на моє становище: сьогодні я мушу відіграти свою роль!

— Ну, люба Емілі, я не думаю, щоб ти була аж такою незамінною.

Тітка Рут була не в жарт роздратована. Як прикро може звучати слово «люба»! Але й цього разу Емілі себе опанувала.

— А так. Сьогодні я справді незамінна. Бачиш-но, тітко, — не можуть мене замінити в останню мить. Панна Ілмер мені б не пробачила.

— Невже прощення панни Ілмер тобі важливіше, ніж прощення Господа Бога? — запитала тітка Рут із виразом судді, що вирікає остаточний (і геть безжальний!) присуд.

— Так, важливіше, ніж прощення твого Бога, — відрізала Емілі, вже нездатна володіти собою після