Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

Там само. – С. 127—135. ">[171]

Звернімося до статистичних оцінок чисельності УГА, маючи на увазі, що головні її противники нараховували в своїх лавах: Червона армія – до 5 млн осіб[172], Збройні сили Півдня Росії – від 160 (червень 1919 р.) до 270 тис. (при 600 гарматах, 38 танках, 72 літаках, близько 120 кораблів (жовтень 1919 р.)[173], а одна лише польська армія – армія Галлєра – 80 тис. вояків[174]. Станом на 21 листопада 1918 р. УГА нараховувала 3305 вояків, у т. ч. в строю – 120 старшин (161 за списком) та 3185 стрільців (4517 – за списком), у т. ч. полк УСС – 54 старшини і 1084 стрільці. Станом на 15 березня 1919 р. – «в полі» воювало 65 тис. осіб, 4 тис. старшин (при 8 тис. коней); «в запіллю» – 55 тис. осіб, 6 тис. старшин, загалом – 120 тис. осіб, 6 тис. старшин. На день захоплення Києва (30 серпня 1919 р.) в лавах УГА перебувало 12 900 людей, у т. ч. 6500 багнетів, 245 «скорострілів». Під час об'єднання з Червоною армією (12 лютого 1920 p.): 6988 стрільців та 642 особи «командного складу» (І Галицька червона бригада УСС), 6243 стрільці та 487 осіб командного складу (II бригада), 356 командного складу та 3457 стрільців (III бригада), загалом – 1485 осіб командного складу та 16 688 стрільців[175]. Це все.

Якщо мова зайшла про можливий та реально існуючий мобілізаційний ресурс гетьманського режиму, насамперед збройний, то спробуємо в цьому контексті оцінити його зусилля по створенню боєздатної професійної армії.

Мобілізаційний ресурс Української Держави. Січові стрільці

Ще одним потенційним мобресурсом режиму УД могли б стати «національні» військові формування, відомі під назвою «січові стрільці». Не маючи ані найменшого бажання (та, зрештою, і можливості) копирсатися ще й в цьому надзвичайно контраверсійному дискурсі, нагадаємо читачам хіба таке.

Загін січових стрільців, яким на той час командував Осип Микитка (січень – жовтень 1918 p.), увіходив до складу окупаційного німецько-австрійського угруповання. В лютому 1918 р. цей підрозділ, сформований з габсбурзьких підданих русинського походження, прибув на територію УНР і розмістився на Херсонщині, де австрійськими силами командував архікнязь Вільгельм Габсбург-Льотрінген (Василь Вишиваний).

Ще один курінь січових стрільців – Галицько-Буковинський – були сколотили наприкінці 1917 р. в Києві з вояків австро-угорської армії русинського походження, які опинилися в російському полоні. До речі, створення таких підрозділів діючим на той час міжнародним правом категорично заборонялося. Тим не менше цей курінь (командир – Олександр Лисенко) брав участь у боях з більшовиками, у т. ч. в Києві, але в січні 1918 р. разом із членами УЦР відійшов до Житомира. Саме цим куренем від того часу і до кінця його як військової формації (фактично припинила своє існування 7 грудня 1919 p., а формально Стрілецька рада ухвалила рішення про її ліквідацію вже у Празі в липні 1920 р.)[176] командував Євген Коновалець.

Стосунки вояків «українського» походження – габсбурзьких підданих, вбраних в австрійські однострої, з Українською Державою мали, як на автора цих рядків, дуже дивний – якщо не сказати більше – характер. У травні 1918 р. керівництво цих січових стрільців розділилося на дві групи. Перша вважала співпрацю з гетьманом можливою, друга таку можливість категорично відкидала. Під тиском Грушевського, який, за свідченням очевидця, «гостро заатакував Скоропадського як російського генерала й особисто як новопокликаного Гетьмана – з позицій крайнього соціялізму, як партійний агітатор»[177], та всупереч позиції свого командира Коновальця, Стрілецька рада відмовилася підтримувати Скоропадського. При цьому частина вояків цього підрозділу (чисельністю до 3 тис, з яких негаличан була хіба 1/3) все ж таки перейшла на службу Запорізької дивізії Збройних сил УД, інші зникли невідомо де.

У липні Рада січових стрільців порушила клопотання про відновлення формування. Клопотання Скоропадський задовольнив 23 серпня. В останній день серпня він прийняв стрілецьку делегацію. Результат зустрічі: стрільці формально присягнули на вірність Українській Державі, Коновалець та Мельник отримали з рук гетьмана полковничі погони та згоду на формування окремого полку чисельністю до 1800 багнетів[178]. Формацію було відновлено як Окремий загін січових стрільців, осідком визначили Білу Церкву. Списочна чисельність його на той час не перевищувала 1300 вояків, фактично несли службу менше 1000. Саме ці хлопці зі зброєю в руках у листопаді 1918 р. підтримали антигетьманське повстання (докладно про це ми розповімо в наступній книзі цієї серії «Проект „Україна”: крах Симона Петлюри»), вчинивши тим самим акт державної зради. Спонукала їх до того Рада січових стрільців, яка, за підтримки одного з провідних галицьких політиків Осипа Назарука ухвалила рішення – «Київ важніший за Львів», відмовивши, тим самим, галицьким інсургентам у підтримці у війні з поляками[179]. Пояснюється таке рішення просто: Шаповал та Винниченко вважали гетьмана Скоропадського більшим ворогом України, ніж Леніна та Троцького.

Створення національних Збройних сил

Спочатку автор хотів був назвати цей розділ «Відновлення національних Збройних сил», але по деякому часі з'ясував, що після місяців перебування при владі урядів УНР «відновлювати» не було чого. Творити національну армію треба було навіть не на порожньому місці, спочатку треба було позбутися спадку